Об’єднання УНР та ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, без елементів експансії, об’єднання територій в єдиній суверенній державі.
Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи й незалежності, добровільне волевиявлення, опертя на власні політичні й матеріальні ресурси.
Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року. Тоді, 21 січня, українська громадськість з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР утворила між Івано-Франківськом та Києвом живий ланцюг єднання. Кількість учасників тієї акції достеменно невідома. Різні джерела називають різні цифри — від 500 тисяч до 3 мільйонів людей, котрі взялися за руки та створили безперервний живий ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська. Акція стала провісником падіння СРСР та постання Незалежної України.
Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного й культурного життя, нівелювання регіональних бар’єрів. Акт Злуки, насамперед, був спробою ліквідації вікової роз’єднувальної межі між Заходом і Сходом України.
Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає на державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.
Гіпертрофія цього явища в сучасних умовах може породжувати сепаратистські настрої місцевих еліт, відцентрові тенденції політичного й економічного характеру.
Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода, толерантне співжиття титульної нації та корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією й формуванням поліетнічної політичної нації.
Зберегти одне з найсуттєвіших надбань новітньої суверенної України — міжнаціональну злагоду — є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.
Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об’єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій та помилкових рішень.
Поза сумнівом, це стосується й подій січня 1919 року, котрі стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.
Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня:
«Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі».
Його слова справді стали пророчими.
В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося:
«Здійснилися віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Й хоча цій благородній ідеї не судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років відіграли визначальну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності історичної державотворчої традиції, сформували підґрунтя для відродження сучасної незалежної України.
На цьому підґрунті розвивалися вже згадувані нами вище події 22 січня 1990 року. Позицію єднання активно підтримали патріоти зі всіх регіонів України під час Революції Гідности, відстоюючи пліч-о-пліч принципи демократії та свободи. Цей дух єдності продовжує гуртувати українців у збереженні територіальної цілісності нашої держави під час теперішніх подій на Сході України.