Астроном повністю присвятив життя науці. За словами Івана Климишина, на хуторі він і працює, і відпочиває. Із 1993 року він став Академіком Академії наук вищої школи України. Чотири рази був людиною року в США. На його честь назвали малу планету між Марсом і Юпітером, інформують "Вікна" з посиланням на сайт "Суспільне".
"Найближче до хутора село — Москалівка. Там у 1933 році одна з місцевих жительок готувалася пекти паски, але не витерла добре сажу, а для випікання пасок треба було добре напалити піч. Вона почала палити і сажа зайнялася. А дахи на хатах були солом’яні і полум’я кинулося на ті дахи. Тоді згоріло пів села. Але все було застраховане, це означало, що польська влада повинна була виплатити кожному господареві величезну суму грошей. Вирішили людей з кожної другої хати виселяти на хутори. Почали будувати 15 хуторів. Туди мали переселитися 25 сімей. Мої діти назвали цей хутір Вільний Птах. Тут просторо, вільно", — розповідає чоловік.
"Коли ми жили на цьому хуторі — було дуже весело. Взимку на Різдвяні свята ми колядували, на Новий рік — засівали, а перед Йорданом — щедрували. Ми жили тут гарно, дружно. Цікавими були й весільні обряди. Вели молодого, кожен міг його зупинити і "перепити". Тобто, перед ним ставили сніп жита і відро з водою, тоді молодий мусив зупинитися і тому, хто його зупинив — мав дати злотий. Весілля гуляли три дні".
Батько Івана Климишина обробляв землю, мав 4 гектари поля. А ще, він ремонтував чоботи.
"Батько на одне око не бачив і все одно працював. Я був малим, але все ж розумів, що то була дуже важка робота. Йому за це платили, але це було небагато грошей. А мій дідусь навчив мене писати і молитися", — розповідає астроном.
Іван Климишин має 120 публікацій, окрім газетних.
"Загалом більшість книжок батько написав на хуторі. Я також. Свою кандидатську роботу написала саме тут і третину докторської — теж. Колись до нас приїхав Владика Іриней з Риму. Він сказав, що не був в Африці, не бачив, як живуть бідні племена, але тепер він не має потреби туди їхати, бо тут він вже побачив таке бунгало на нашому хуторі. Тобто, це не той професор, який їздить на Канарські острови. Цей професор їздить на рідний хутір, бо для нього і для нас це найдорожче місце на землі. Воно нас сюди кличе, воно надихає і дає заряд на рік", — каже жінка.
Іван Климишин пригадує, що пережив складні часи, це позначилося на його здоров’ї.
"У 1945 році батько ще був в армії, а треба було везти зерно до Корначівки. Була спека, вдень до 40 градусів. В нас було 46 кілограмів зерна, але треба було здати перший хліб державі. А вночі почав падати сильний град. Я лежав і застудив лівий бік, після того почав хворіти, у мене почався плеврит, потім туберкульоз і з туберкульозом я живу донині. Я три роки лікувався в санаторіях, оздоровчих закладах. Докторську дисертацію написав у Ворохті під час лікування. Там ще й познайомився з дружиною. На 89-му році життя не маю про що шкодувати", — каже науковець.
"Іван повністю віддався науці. Він прокидається о 4 ранку і починає працювати. Він був такий працьовитий завжди. Він займався наукою, а я— дітьми і батьками. Піклувалася про його здоров’я, стежила за його харчуванням. Дякувати Богу, ні діти, ні я туберкульозом не заразилися. Вже і онуки наші виросли. Хочеться квіти садити, щоб щось його тішило",— розповідає дружина Івана Климишина— Катерина.
"Це місце треба любити і тоді все решта не буде мати ніякого значення. Це так, як і в стосунках з людьми. Якщо ти людину любиш, то ти всіх її недоліків не бачиш, бо ти дивишся очима любові. Тому ми на це все так дивимся. Для тих, хто приїжджає— це трохи дико виглядає, що в XXI столітті люди радіють, що живуть в таких умовах. Але це є наше, рідне. Нам тут добре",— каже дочка науковця Ольга Климишин.
