Геноцид як він є. Росіяни знищили Маріуполь і його мешканців Зараз вони вдев'ятьох (три покоління — семеро дорослих та двоє дітей) сплять в одній кімнаті, а колись кожен мав своє житло, роботу та статус в суспільстві. Десятий — найстарший представник родини — ночує у літній кухні нового сусіда. Тепер люди ніби у безпеці, проте без роботи, свого дому та перспектив... Наприкінці лютого їхнє життя змінилося раз і назавжди. Це історія про вимушених "втікачів" з Маріуполя, які, попри постійні обстріли та перешкоди, з Божою допомогою вибралися з пекельного міста та врятували свої життя.
Володимир та його швагро Сергій працювали майстрами на двох із найбільших металургійних заводів міста, саме ці підприємства давали 20% ВВП державі. Тільки на заводі Володимира мали роботу майже п'ять тисяч людей. Чоловік із стажем 27 років отримував дохід, що дозволяв йому забезпечувати сім'ю із чотирьох осіб (дружина та двоє синів), відпочивати та відкладати.
"Руській мір" — це обстріли по житлових масивах. Хіба це захист?!
“Від чого вони мене визволяли?! Від моєї квартири?! Роботи?! Моїх дітей — від навчання? Перспектив у рідному місті? Мені залишилося сім років до пільгової пенсії, а тепер я став циганом, бомжем. Я від 17 років працюю: не звик красти чи сидіти в когось на шиї. А зараз повинен скитатися по чужих помешканнях та чекати, що хтось мені принесе їжу чи продукти. Це для мене — принизливо", — розповідає Володимир.
Проте чоловік пригадує, що у нього не було іншого вибору, як ризикуючи вивезти рідних у безпечне місце, адже залишитися там — означало померти або від градів-ракет-снарядів, або від голоду. Дозволити таке закінчення життя для свої дітей не міг.
"Навіть у 2015 році, коли снаряд перелетів наш будинок, адже ми живемо на краю Маріуполя, далі, через поле, Широкине, а за ним ДНР — у нас не було такої тривоги, як зараз. Тепер — перші шість днів був тваринний страх, ми боялися підходити до вікон. А пізніше ти став беземоційним, звик до всього, що відбувалося навколо. Захищати місто проти російської артилерії не було як і чим. Хлопцям з "Азову" та ЗСУ — пам'ятник треба ставити, адже уже 20 разів орки оголошували, що взяли місто, а вони їх розбивали".
Спочатку Володимир перевіз сім'ю до тещі. Потім — до дядька, пізніше — до друга. У будинок мами, що був з боку моря і здавався найбезпечнішим, прилетіла ракета.
"На третій день в Маріуполі не стало ні світла, ні газу, ні будь-якого зв'язку. Мер міста невідомо куди зник, їжа почала закінчуватись, коридорів та жодної інформації не було, натомість — анархія і мародерство. Ховатися ніде, адже за вісім років війни не облаштували жодного підвалу чи бомбосховища. Люди самі розбивали комерційні приміщення та пересиджували там. Як на мене, перечікувати тривогу у підземеллі — це прирікати себе на смерть у братській могилі, адже снаряд летить або у середні поверхи, або в землю. А у підвалах один вихід і як присипле, хто буде відкопувати?".
Сьомого березня, коли через вікна бачили розриви, а потім — вуличні бої, то розуміли, що можуть підірвати міст, тоді точно не виберешся або орки насильно відвезуть у росію. Тому зі своїм перебуванням у Маріуполі потрібно було щось вирішувати, зізнається Володимир.
У Маріуполі ходити за водою потрібно було п'ять кілометрів, запаси їжі щодня зменшувалися. Залишився один магазин, де черга приблизно 1000 людей щодня і поруч пролітали літаки, які викидали "бомбові подарунки". Дівчата, що там працювали, просто жили у підвалах і виходили зранку, щоб людей забезпечити продуктами. Часто трусило і сам магазин або поруч палав будинок. Пізніше і його розбомбили — доля продавців-волонтерів невідома.
Підприємство, на якому працював Володимир, зупинилося на сім днів. Ще два з них чоловік навідувався у цехи, але пізніше прохідну закрили, а в об'їзд було 12 км. Тож вирішив більше туди не ходити.
"Обіцяли за березень виплатити зарплату. Перевестись пропонували у Запорізьку область чи Кривий Ріг, та зараз і там небезпечно".
Володимир каже, що з 500 його колег по роботі тільки восьмеро вийшло на зв'язок. Що з іншими, чи вони в числі 400 тисяч маріупольців (населення міста — трохи більше 500 тисяч. — Авт.), яким не вдалося вибратися із цього пекла, — не знає.
"Випадково 14 березня ми дізналися, що 160-ти автівкам вдалося виїхати з міста. Наступного дня також вирішили ризикнути. Нас було 17 осіб на трьох машинах: моя сім'я, кума, швагрова, батьки дружини, моя мама, сестра з дочкою і теща швагра. Спочатку ми чотири години не могли виїхати на центральну дорогу, а в той час з літака щогодини щось "викидали". 90 кілометрів до Бердянська долали майже шість годин, хоч зазвичай на цей відрізок йде одна. Хлопці місцевої тероборони знайшли нам нічліг і вечерю, а зранку — 5 літрів бензину. Потім безкінечні блокпости дорогою до Запоріжжя. Не так нас перевіряли, як психологічно пробували зламати. Можливо, такі "поблажки" були через дітей. В основному потрібно було відкрити багажник, але те, що це робилося кожних п'ять кілометрів, і так десь 15 разів — просто дратувало, адже його вміст за цей час не мінявся. В основному на ворожих блокпостах стояли чеченці. На одному в нас з сином перевіряли телефони і провокували, говорячи, що ніби там щось знайшли, хоч доти ми всі сторінки у соцмережах видалили".
"Мого чоловіка називали братом та бажали щасливої дороги. Хіба такі люди можуть бути братами, і яка це щаслива дорога, коли ти вимушено покидаєш свій дім під обстріли, не знаєш коли туди повернешся і чи взагалі буде куди", — запитує дружина Володимира Юлія.
"Але куди б ми не переселялись, війна ніби нас доганяла. Ми тільки переїхали до кума — почали з літаків кидати бомби. Пізніше, коли ми добралися до Василівки, там був підірваний міст, тому їхали по мінному полю, але знову нас "смерть" не догнала, а тих, хто проїжджав через три години після нас, не пожаліла", — каже Володимир.
Після пережитих за цей час подій у нього відраза до музики, фільмів та не так давно улюблених занять: рибалки, походів у ліс тощо.
Були моменти, коли дітей прикривав собою
На Прикарпатті до війни відпочивала дівчина старшого сина — Романа. Саме вона через оголошення в Інстаграмі знайшла цей населений пункт, де родина зараз тимчасово проживає. Спершу на день вони зупинились в ліцеї, звідти — вирушили на Закарпаття, адже там поселяли у дитячому садочку, а з часом обіцяли допомогти з житлом та роботою. По приїзді "кімнатою" виявилася школа, де разом "проживало" 15 людей. На всіх розміщених по класах переселенців — один туалет. Позитивом було триразове безкоштовне харчування, втім, родина Володимира хотіла самостійно готувати. Тому знову вернулися на Івано-Франківщину, де їм запропонували будинок, де давно ніхто не жив. Місцеві жителі відновили у ньому світло, викачали каналізацію, привезли газовий балон, дрова, щоб розпалювати у п’єці, вивезли сміття.
"Ми вдячні, що нас тут так тепло прийняли, переживають, чи все у нас є. І все б не так погано, якщо б не всі на купу, адже кожен має свій характер, та й взагалі звик до свого побуту. У Маріуполі кожна сім'я жила окремо. Ми і тут житло пробували винайняти, правда, поки що його практично немає, а якщо і є, то ціни захмарні — 500 доларів за місяць. Також двічі натрапили на шахраїв, які виманюють половину суми завдатку, щоб без черги подивитися на квартиру".
Володимир готовий винайняти квартиру з оплатою до 6000 гривень на місяць, правда, якщо паралельно матиме якісь дохід.
Дружина Юлія працює в ІТ-компанії, яка нещодавно відновила свою роботу. Пояснює, що діти (студент та школяр) подорослішали миттєво, а страх переборювали сном. Стосовно себе, то виспатися змогла тільки після двох тижнів, коли приїхала у Калуську громаду. А доти засинала о 20:00, а вже від 02:00 ночі перекручувала мільйони думок в голові.
"Я тривожну валізу із документами, картками, ліками, мінімальним набором білизни та рушників мала складену ще з 2015 року. Багато речей ми не могли з собою взяти, адже багажник не гумовий і їхали не тільки ми. Стосовно їжі, то за цей час ми навчилися виходити з тих продуктів, що є, і не вибирати їх до попередніх своїх вподобань. Також почали цінувати хліб, без якого у мирному житті могли цілком обходились. Я, як мати, дуже переживала за своїх дітей, але за кордон категорично не хотіла".
Віктор, батько Юлії, — медик. Саме він в основному вдосвіта завжди займав чергу за продуктами, у якій простоював у середньому по чотири години. Потім підходили решту членів родини, щоб взяти більше харчів (на руки видавала в основному по кілограму наявних круп) не тільки для себе, але й віднести тим, хто був лежачий і не міг зробити цього самостійно. Серед продуктів найціннішим було борошно, адже з нього можна було спекти оладків чи коржиків.
"Магазин знаходився за 300 метрів від дому. Коли я йшов в черговий раз за продуктами, пролунав вибух і я впав, як виявилося пізніше, на розбите скло від вікон. Тільки у черзі люди помітили, що в мене кров на руках. До всього з часом звикаєш, і до війни, як виявилось, також... Холодні темні підвали, води нема, туалету також. На вулиці мороз, а в кімнатах — протяги, вікна після вибухів не встигаєш заробляти".
Чоловік пригадує, що, коли люди у наплічниках носили продукти, дрова та воду, то російські військові їх знищували, адже вважали, що це переодягнуті "азовці".
"Я пам'ятаю у 1986 році у Маріуполі був поіменний перепис населення, то тоді 52% жителів були проукраїнськими, хоча і говорили російською, тому і зараз ніхто з мовою нас не утискав".
Володимир розповідає про свій похід в магазин з дружиною.
"Коли ми несли продукти з магазину до Сергієвої тещі, то попали під обстріл градами. Від Юлії снаряд розірвався за 20 метрів, один — за нами, інший — перед нами, і скло, що сипалося, з вікон мені поранило ногу. Чоловіка, що йшов поруч, не врятували.
Історій про смерті також багато. Мій однокласник стояв в черзі за хлібом, летів снаряд — всі присіли, а він приліг — осколок потрапив прямо у серце. Також чоловік на лівому березі втратив жінку, переїхав на правий, який здавався більш безпечним. Але разом із ще з двома людьми помер, коли у будинок влучив снаряд. Їх поховали в парку. В той час, як ми ще були у місті, людей ховали під будинками та на дитячих майданчиках, зараз уже переступають трупи, що лежать на вулицях, адже немає місць для могил".
Також слід зазначити, що і в Маріуполі у квартирах жили по сім-вісім осіб: всі одягнені, один туалет. Сходити у душ — це з розряду фантастики. Готували на вулиці, розпалювали вогонь, помішуючи страву у перервах між обстрілами. Навчилися відрізняти: що летить, звідки, куди і чиє.
"Коли жили в кума, однієї ночі були вуличні бої, під час яких вилетіла шибка у кімнаті, коли все стихло вирішив вікно чимось закрити і побачив, що якби не решітки, які зім'яло, то диван разом із нами був би знищений".
Міф про бандерівців
Нині повертатися цій родині нема куди, адже тещин дім — розбомбили, мамин — згорів. Виняток — будинок Володимира — одне влучання. А дядьків поки цілий, але ніхто не знає, що буде завтра.
Міфи про бандерівців, що ті ніби їдять дітей, Володимир ніколи не сприймав серйозно, як і його знайомі — це суто російська пропаганда:
"У дев'ятому класі з вчителькою географії побував на Буковині.. Тоді побачив гостинність ваших людей у мирний час, а зараз — і поготів. До нас приходять сусіди, дзвонять із сільради, ліцею — цікавляться, чи не потрібно чимось допомогти. Ми дякуємо, що з своєю бідою не залишилися наодинці. Проте дуже хочемо додому".
Ірина АНДРІЇВ, журналістка