Дизайнер інтер'єру з Брошнева-Осади повернувся з Німеччини, щоб воювати за Україну

Назар Семанів народився у Брошнів-Осаді на Івано-Франківщині, у сім’ї священника. Вчився у військово-спортивному ліцеї у Богородчанах.
Переглядів: 2516
Найже три роки працював у Португалії. Перед війною — у Німеччині

2014-го, коли почалася війна на Донбасі, був студентом Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Добровольцем пішов захищати країну. Із земляками з Прикарпаття Романом Луканем та Андрієм Ковпаком понад рік у складі Збройних Сил України воювали у селі Кримське на Луганщині.

Про це йдеться на Facebook-сторінці спільноти "Герої Свободи", інформують "Вікна".

Назар закінчив виш, став дизайнером інтер’єру. Майже три роки працював у Португалії. Перед війною у Німеччині.

24 лютого о 18-й годині повернувся з роботи, подивися новини у телефоні, дізнався, що почалася повномасштабна війна.

"26 лютого вже був в Україні. Напередодні зідзвонилися з товаришами, з якими були на Донбасі у 2015-му. Побратими чекали мене вдома. На кордоні з Польщею був шокований кількістю людей та автомобілів в обидва боки. Багато українських чоловіків поверталися додому. Приїхав о 23 годині додому, помився, переодягнувся, і в 5 ранку стояв під військоматом. А вже 6 березня у складі 72 мобільної бригади Збройних сил України імені Чорних Запорожців — біля села Мощун на Київщині. Його цілодобово обстрілювали", — пригадує Назар Семанів.

Троє прикарпатців та їхній побратим Андрій із Черкащини, з яким познайомились у військовій частині, приїхали на передову на "пікапі". Його бійцям подарував підприємець із Івано-Франківщини Василь Соломчак. На цьому автомобілі вони рятували поранених, поки машину не обстріляли. Так у всіх чотирьох з'явився позивний "Пікап".

"6 березня ми зайняли позиції, окопались. 5 днів нас обстрілювали з вертольотів, Градів, артилерії. Були постійні вибухи. Жили в окопі. Яму могли викопати десь на 80 сантиметрів, бо далі прибувала вода. Між обстрілами бувало хвилин 30 тиші, щоб покурити. У якийсь день на позицію привезли генератор. У мене був кип’ятильник, зробив каву. Потім на нас пішла піхота. Ми і самі всього не розуміли. Але це було пекло".

Зіткнулися з великим угрупованням ворога. У наших бійців не було хорошого зв’язку, не мали авіарозвідки:

"Приїхали 28 бійців, а залишилися й утримали позицію 8. Інші тяжко поранені чи загиблі".

Кожен крок робили зосереджено, бо вороги були з усіх сторін. 11 березня відбулася планована ротація не відбулася, ворог знову почав бій. Вісім бійців тримали лінію оборони приблизно на 1,5 кілометрах. На них ішли 2 бойові машини десанту. Росіяни весь час обстрілювали позиції. Наші військові мали автомати та один ручний протитанковий гранатомет.

Бійці з Прикарпаття вважають дивом те, що змогли вижили.

"Ми їхали з дому — молились, стріляли — молились, коли нас обстрілювали — молились. В сусідньому окопі, за 3 метри від нас, хлопців поранило осколками. Бомби розривалися у повітрі, міни падали на дерева. Нас трьох накрило землею. Це було таке намолене місце, що нас не зачепило".

"Пікапи" відбили атаку, підірвали бойову машину десанту.

"Товариш крикнув: хлопці, вони тікають! Я зрозумів, що ми вижили, вистояли, відбили. Було відчуття радості і вдячності Богові".

На тому місці хлопці пообіцяли збудувати капличку. Раніше вона була за 50 метрів від місця місця події, проте її зруйнували обстрілами.

У ніч на 12 березня відбулася ротація. Назар із товаришами потрапили в госпіталь із контузіями. Побратим Андрій Михальченко — із важким пораненням.