Син — у теробороні, чоловік разом із дружиною — допомагають у тилу Тільки 19 кошиків серед сусідів, родичів, друзів дітей назбирала Любов Яцук.
«Чоловік їздив по вулиці та збирав цю маленьку допомогу. Хтось давав кошик, хтось — рушничок, хтось — і те, й інше. Я їх наповнила — напекли пасок. Це, напевно, найменше, що я можу дати тим людям, які пережили таке жахіття. Хочеться, щоб і у них у такий важкий час був великодній сніданок», — каже голинянка.
Жінка розповідає, що тепер не може сидіти спокійно дома. Діти навідріз відмовляються виїжджати за кордон, тому і вона не сміє собі цього дозволити. Щоб менше думати та плакати, старається молитися та допомагати.
«З перших днів у нашому гаражі чоловік з кумом Іваном і сусідом Миколою робили протитанкові «їжаки», а також «коктейлі Молотова». Потім з сином долучались грошима до виготовлення закруток зі свинини. Збирали банки від людей, а я їх мила. Ходила щодня при потребі плести маскувальні сітки. Коли вони закінчилися, взялася за випічку — напекла п'ять ящиків печива. Паралельно на трьох кухнях сушила овочі для «сухого» борщу. Спочатку використовувала свої запаси картоплі, моркви, буряка».
Родина Любові Яцук із початку повномасштабного вторгнення росії об'єдналася навколо допомоги армії. Син — у теробороні, чоловік разом із дружиною — допомагають у тилу. Спочатку це були гроші, продукти, речі. Потім вирішили віддати автомобіль.
«Він у нас був чотири роки, але ми не задумуючись його передали на Калуш. Пізніше хлопці передзвонили, що авто потрібне у Києві. Звісно, що ми з чоловіком були не проти. Навпаки, тішимося, що транспортний засіб також матиме свою місію. За цей час я зрозуміла, що мої рідні — це найцінніше, що може бути у людини. Також дійшла висновку, що більшу радість приносить можливість віддавати, ніж отримувати. Я чекаю завершення цих жахіть, повернення наших хлопців додому, а після цього — поняньчити ще онуків», — ділиться голинянка.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
