Олег Бутусін потрапив на поле бою, де серед загиблих виявив тіла своїх синів Ця історія — про велику сім’ю Бутусіних — тата, маму і їхніх 12 дітей. Родина жила у російському Владивостоці, але потім вирішила перебратись в Україну. Передовсім тому, що не могла змиритися з путінським режимом. Ніхто й подумати не міг, що саме за наказу мерзенного диктатора загинуть двоє братів з цієї сім’ї, йдеться у публікації ukrayina.pl.
"Ще у 2014-му ми вирішили зайняти активну проукраїнську позицію і долучились до боротьби з путінізмом, який завжди ненавиділи, — розповідає 51-літній Олег Бутусін, який народився у Сибіру. — Це режим колишніх більшовиків (хоча колишніх, ви знаєте, не буває), основне завдання яких — знищувати вільних людей...".
"Цей режим вже сто років, починаючи з часів леніна, несе жах, творить геноциди", — додає його дружина, 42-річна Тетяна.
Олег Бутусін упродовж 2015 року воював у складі добровольчого батальйону "Правий сектор" у Донецькій області. Коли чоловік був на фронті, у нього народилась дитина, згодом — ще двоє (а переїхали вони до України, коли у сім’ї було дев’ятеро дітей). Тож у сім’ї стало шість доньок і шестеро синів. Останні п’ять років родина Бутусіних живе в селі Грабівці на Івано-Франківщині. Це село обрали не просто так.
"Щороку учасників АТО запрошували сюди на свято Героїв, адже свого часу тут було серце УПА, — каже пан Олег. — Саме тут упівці чинили сильний спротив більшовикам. Нам це дуже імпонувало, тому ми сюди й переїхали. Влаштувалися з дружиною лісівниками..."
Бутусіни самостійно вивчали українську мову. Старший син, Роман, після переїзду до України за пів року самотужки освоїв дворічну шкільну програму, а тоді вступив до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові.
"Він мріяв про кар’єру військового, був у числі найкращих курсантів, його фото висіло на дошці пошани, — розповідає мати. — Але після третього курсу сина комісували через виразку шлунка".
Проте торік Роман та його брат Леонід, який саме закінчив Надвірнянський військово-спортивний ліцей, вступили до лав ЗСУ й воювали у зоні ООС у складі однієї з бригад піхоти.
"Ми завжди вчили дітей, що за правду треба боротися, не можна стояти осторонь", — пояснює батько.
З 25 лютого цього року він разом із побратимами з "Правого сектора" став на захист столиці. А його сини (Романові — 24, Льоні — 20) боронили українську землю на півночі.
"Дев’ятого березня бригаду, в якій служили мої сини, взяли в оточення в селі Лукашівці Чернігівської області, — розповідає пан Олег. — Був запеклий бій, після якого багато наших воїнів, серед них Роман із Леонідом, вважались зниклими безвісти...
Одинадцятого березня я разом із побратимами прибув туди на допомогу, але в селі вже стояв противник. 30 березня ми брали сусіднє село, а інша бригада зачищала Лукашівку. Я весь час думав, що зараз знайдуться мої хлопці, все буде добре".
Але першого квітня, одразу після звільнення села, Олег Бутусін потрапив на поле бою, де серед загиблих виявив тіла своїх синів. Вони лежали поряд...
"Майже місяць тіла наших бійців були на полі, вороги їх не ховали", — каже пан Олег.
"Було б справедливо, якби кожному із загиблих там дали звання Героя України, — долучається до розмови Тетяна Бутусіна. — Адже вони з мінімумом боєкомплекту вступили в нерівний бій з противником й ціною свого життя стримали наступ на Чернігів. Якби там опинився ворог, вся та техніка пішла б далі — на Київ. Ці хлопці зробили неможливе!"
Тетяна Бутусіна з невимовною теплотою розповідає про загиблих синів.
"Ромочка був правою рукою батька, дуже працьовитий, все вмів робити, за що б не брався — все вдавалось. З 15 років допомагав сім’ї, заробляючи на мініекскаваторі, який освоїв самостійно. А перед тим, як підписати контракт із ЗСУ, вступив до Київського авіаційного інституту на геодезиста, дуже любив цю справу, — розповідає жінка. — Льоньчик був дуже добрий, компанійський. Немає жодного фото, де він похмурий чи сумний. У нього було багато друзів. Він дуже любив життя. Після ліцею вступив на юридичне відділення в одеський виш, вчився на другому курсі, а тоді підписав контракт із ЗСУ..."
"Обидва сини зачитувались книжками про війну, з дитинства любили їзду верхи, — додає батько. — Любили небо, літали на парапланах над Дністром. Рома займався боксом, а Льоня — тайським боксом. Льоня дуже любив борщ, а Рома — мамині пиріжки..."
За словами батька, в обох хлопців була мрія — повалити путінський режим.
"Рома навіть казав: "Ми повернемося в росію, але на танках", — згадує чоловік.
Нещодавно батьків Романа й Леоніда запросили місцеві жителі Лукашівки — вони встановили на честь загиблих воїнів дубовий хрест.
"Люди розповідали, що в кожному дворі стояла ворожа техніка, багатьох, хто допомагав нашим воїнам, катували й розстрілювали, інші ховалися по підвалах, — ділиться Тетяна Бутусіна. — Село було в окупації 21 день".
Місцеві розповідають, що наші бійці розгромили чотири "камази" їхньої піхоти, чотири "урали" з мінометними батареями, підбили декілька танків.
"Вони зберегли нам життя! Ми живемо завдяки їм", — зі сльозами кажуть жителі Лукашівки.
Місцевий фермер Григорій розповів батькам, що він та його родина живі завдяки Льоні. Виявляється, чоловік щодня привозив українським бійцям на позицію їжу, тож Льоня мав його номер. Дев’ятого березня Леонід зателефонував Григорієві й сказав:
"Ми не втримаємо села, їх дуже багато. Йдемо в останній бій, рятуй свою сім’ю".
Чоловік встиг...
"Одну половинку Олег виявив одразу, коли розшукав тіла наших дітей, а другу — зараз", — ділиться мати.
Пані Тетяна знайшла там і листа, в якому дитячим почерком написано:
"Тату, я чекаю тебе. Твоя доця".
"Дуже хочу знайти цю дитину й віддати їй листа, з яким її батько не розлучався до останку, аби знала, як сильно він її любив", — мовить пані Тетяна.
Братів Бутусіних поховали на Івано-Франківщині — у Калуші на Алеї слави.
"Сини були нашою опорою... Пережити таку втрату неможливо, з цим болем треба навчитись жити, — ділиться Тетяна Бутусіна. — Але ми знаємо, що достойно виховали своїх дітей. У нас їх і надалі 12, адже Ромашка і Льоня завжди поряд із нами...".
