Погано з державою, коли їй загрожує діяльність членів просвітніх товариств, зазначав Вікентій Мікласевич У міжвоєнний період, коли українська державність була втрачена, а польський окупаційний уряд активно провадив політику полонізації та різноманітні утиски за національною ознакою. Місцеве населення, не бажаючи миритися з даною ситуацію, активно гуртувалося у політичні партії, культурні організації, економічні товариства, для захисту своїх прав та свобод.
Як відомо, провідниками громадсько-політичного та культурно-просвітницького руху виступала еліта тогочасного суспільства — українська інтелігенція. Невід’ємною складовою такої інтелігенції були українські правники. На теренах Калущини місцеві адвокати засновували свої канцелярії та надавали фахову правову допомогу. Поряд із цим їхні канцелярії були центром національно-культурного життя міста.
Крім адвокатської практики, особливу увагу до себе привертає діяльність калуських суддів, які поряд із своєю професійною роботою щодо здійснення правосуддя у Калуському повітовому судді (після судової реформи 1928 року — Калуському гродському суді), активно займались просвітницькою діяльністю. Мова йде про суддів Степана Гладишовського та Вікентія Франца Микласевича. Саме через свою громадську діяльність судді зазнали переслідувань з боку польської влади та були змушені пізніше покинути суддівську роботу.
Вікентій Франц Микласевич народився 2 грудня 1886 року у містечку Болехові Долинського повіту. Майбутній суддя здобував освіту у Стрийській гімназії та Віденському університеті, закінчивши правничі студії.
У 1913 році Вікентій одружується із Ольгою Левицькою, яка походила із священичого роду Левицьких. Мати Ольги — Кароліна Олімпія Вояковська була рідною сестрою Марії Грушевської, дружини голови Центральної ради Михайла Грушевського. У часи Першої світової війни Вікентій служив в австрійській армії, а Ольга займалася харитативною працею, доглядала поранених.
Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та початку функціонування судової системи, постала нагальна потреба у наборі суддів. При цьому Вікентія Микласевича призначає Державний Секретаріат Судівництва на посаду судді у Бурштиський повітовий суд. Через деякий час сім’я Микласевичів переїжджає до Калуша. У них народжується син Олександр-Всеволод, якого охрестив парох села Загір’я. Хресними батьками у таїнстві хрещення були відомий громадський та політичний діяч Михайло Грушевський та Людмила Савицька.
13 листопада 1920 року Міністр юстиції Польської республіки виніс подання про призначення Вікентія Франца Микласевича на посаду судді у Калуський повітовий суд. Крім виконання своїх повсякденних обов’язків судді, Вікентій активно займається громадською діяльністю.
По закінченню Великої війни місто Калуш зазнало багато лиха, велика кількість місцевих кам’яниць була зруйнована. Найперше у місті було відновлено філію товариства "Просвіти", чималих зусиль до чого доклав Вікентій Микласевич. Він же очолив її. Його дружина Ольга також активно брала участь у культурно-просвітницькому житті міста, належала до "Товариства українських жінок".
Зусиллями національно свідомої громади Калуша, культурне життя міста помалу відроджувалося. Так, станом на 30 червня 1926 року до філії Калуської "Просвіти" належало 14 відновлених читалень із трьома домами, 12-ма бібліотеками з 376-ма книжками, 10-ма аматорськими гуртками, хором, 79-ма членами ирвариства і 847-ма членами читалень.
Відродження українського культурного духу по містах і селах Східної Галичини не могло не насторожувати керівництво Польської республіки.
Польська окупаційна влада, захопивши західноукраїнські землі, почала проводити жорстку політику полонізації та асиміляції місцевого населення. Такі репресії викликали посилення національно-визвольного руху, який проявляв себе у різних формах диверсій, саботажу, підпалів маєтків та терористичних актів.
2 вересня 1926 року відбулося засідання Виділу у Калуській філії "Просвіти", на якій Вікентій Микласевич подав заяву про припинення свого головування філією. Даний лист був направлений 25 вересня цього року до Головного Виділу товариства "Просвіти" у Львові. Причиною відмови від керівництва Калуською "Просвітою" суддя вказувався наказ Президії Апеляційного суду у Львові, у якому зазначалося, що його громадська діяльність дає підстави підозрювати його в антидержавній діяльності. Розповідаючи про цю ситуацію у часописі "Діло", дописувач підсумував досить лаконічно:
"Погано з державою, коли їй загрожує діяльність членів просвітніх товариств".
У вересні 1930 року окупаційна влада розпочала акцію "пацифікації" (умиротворення) українських земель. Масштабність цього заходу вражає, для його проведення було залучено 17 рот поліції, 10 ескадронів кавалерії та інші поліцейські відділи.
Умиротворення місцевого населення набувало характеру відвертого знущання, яке супроводжувалося грабежами та знищенням майна. Згідно з офіційними, як правило, дуже заниженими даними, у Східній Галичині проведено 5195 обшуків у приватних будинках і приміщеннях українських інституцій.
На Калущині у вересні -жовтні 1930 року не було акцій саботажу, спрямованих проти польських властей. Щоправда, як зазначає тодішня преса, згоріла стодола дідича Дзєдушицького у Станьковій. Однак слідство як таке поліція не проводила, оскільки не було інформації, що підпал стодоли стосується політичного саботажу. Лише єдине польське видання "Слово Польське" записало підпал на рахунок "українських саботажистів".
Виступаючи із доповіддю у польському сеймі, депутат Остап Луцький констатував появу у народі "глибоко захованого бажання помсти, завдяки польській пресі зросла й ненависть до українців серед польського населення". Депутат також стверджував, що ані військо, ані поліція не шукали саботажистів, тільки мордували людей зазначених у готових списках, в основному — провідників культурних та господарських установ.
У Калуському повіті акції "пацифікації" розпочалися 26 вересня 1930 року. Вони супроводжувалися обшуками та арештами. Такі заходи були проведені в адвокатів: д-ра Воробця, д-ра Коритовського, д-ра Сохацького, д-ра Аронця, директора банку Бариша. У приміщенні філії Калуської "Просвіти" також були проведені обшуки. По ревізії забрано на постерунок д-ра М. Воробця із його дружиною, д-ра Коритовського, І. Аронця, Ф. Біленького, А. Возняка, пластунку Т. Рубчак.
У післяобідній час у цей же день проведено обшуки у помешканнях та за місцем роботи суддів Вікентія Микласевича та Степана Гладишовського, після яких судді були заарештовані.
Арешт двох калуських суддів мав чималий резонанс у тогочасному суспільстві: про нього писали, як польська та і українська преса. Так, польська газета "CHWILA" вийшла 30 вересня 1930 №4136 під заголовком "Арештовано двох суддів за контакт з УВО". Стаття інформувала, що у період 26-28 вересня цього року у Калуші було заарештовано 13 осіб за зв’язки із забороненими організаціями "Пласт" і "Українська військова організація". Серед затриманих були судді Вікентій Микласевич та Степан Гладишовський, яких затримано на підставі письмового дозволу Апеляційного Суду у Львові відповідно до ст. 81 Закону про Суди та ухвали Дисциплінарного Суду при Апеляційному Суді. Усі заарештовані були конвойовані залізницею у Станиславівську тюрму.
Через деякий час з 13 арештованих вийшли на волю судді С. Гладишовський, В. Микласевич, д-р. І. Аронець, С. Чорпітова, Д. Посацька, Мацолівна, Рубчаківна, Ф. Біленький, Мацола і Микитка — отже 10 осіб. В ув’язненні залишалося троє: Козоріс, Кушлик і Скрутівна. З випущених на волю одні були під вартою два дні, інші — три. Калуські судді відповідно до рішення дисциплінарного суду були відстороненні від виконання своїх посадових обов’язків до закінчення карних проваджень.
Два роки тривали кримінальні провадження про обвинувачення судді Микласевича в антидержавній діяльності. Проте слідство не довело його вини. Перед Найвищим Судом у Варшаві, який одночасно був касаційною інстанцією та дисциплінарним судом працівників суду, Вікентій довів свою невинуватість.
Незважаючи на те, що вина Микласевича не була доведена, і фактично він був не винен, йому так і не дозволили повернутись на своє попереднє місце праці в Калуський повітовий суд.
10 березня 1932 року Міністр юстиції Польської республіки рекомендував, а президент Польщі виніс указ про переведення Вікентія Франца Микласевича на посаду судді в Островський гродський суд коло Познані. Однак Вікентій не погодився на таку позицію та покинув суддівську роботу. Натомість починає займатися адвокатською практикою.
Адвокатура мала певну незалежність і автономію на території Східної Галичини, проте із проведенням жорсткої політики полонізації і асиміляції, польська влада почала забороняти вступ до адвокатури нових її членів. На той час існувало виключення для колишніх працівників суду, нотаріату та інших державних інституцій, і цією можливістю скористався Вікентій. Адвокатську контору Микласевич відкрив у містечку Журавно 12 лютого 1932 року.
Вікентій Микласевич активно боронить права та інтереси українців, які звертаються до нього за юридичною порадою чи практичною допомогою.
6 червня 1939 року в Журавно розглядалася кримінальна справа щодо шістьох юнаків з Монастирця та одного з Старого Села. Прокурор обвинуватив хлопців у співанні політичних пісень в церкві села Монастирець після літургії, в честь полеглих за волю України та Євгеном Коновальцем. Вікентій активно захищав юнаків, наводив доказову базу, клопотав суд про допит багатьох свідків, як наслідок суд справу закрив, а підсудних звільнив.
Після початку Другої світової війни Вікентій повертається до Стрия. Коли радянська влада покинула місто, місцева управа організувала Окружний суд, президентом суду було запропоновано стати Микласевичу. У газеті «Стрийські вісті», яка виходила протягом 1941-1942 рр. міститься відозва за підписом судді В.Микласевича до мешканців міста для збору доказів про більшовицький терор та знущання над в’язнями Стрийської тюрми.
За спогадами онука судді о. Зиновія Микласевича, його дід задокументував свідчення жертв більшовицької влади, дані документи деякий час зберігала донька судді Ксенія, однак вона була змушена їх знищити, оскільки побоювалася переслідування з боку радянської влади.
Після закінчення Другої світової війни та встановлення радянської влади Вікентій Микласевич зазнав переслідувань, у 1952 році його арештовують та проводять слідство, протягом двох років тримають під вартою. Йому чудом вдалося вийти з ув’язнення.
Вікентій Франц Микласевич помирає 25 квітня 1958 року в Стрию, похований на місцевому кладовищі.
Бути суддею, працювати в суді та здійснювати правосуддя в той час коли польська окупаційна влада проводить політику полонізації, було йому не просто. Чимала кількість осіб українського походження, працюючи в державних органах влади, не могла встояти перед тиском, заломлювалася та переставала служити українській громаді натомість служила «польському пану». Микласевич відкинув матеріальні вигоди, активно працював у культурно-просвітницькому русі, по суті такі особистості були елітою тогочасного українського суспільства.
Статтю підготував головний спеціаліст із забезпечення зв’язків з ЗМІ КАлуського суду, викладач Калуського фахового коледжу економіки, права та інформаційних технологій ІФНТУНГ Олег ОНИСЬКІВ
