"Тато ще з 2014 року мріяв придбати на фронт автомобіль "швидкої" — Назарій Івахнюк

Сім'я Івахнюків з Голиня на Калущині уже тривалий час проживає в Італії. Батьки — Володимир та Наталія — працюють там 20 років. Дочку Юлію забрали з собою, коли їй було 11. Син Назарій періодично приїжджав до рідних, але вирішив влаштовувати своє життя в Україні.
Переглядів: 1741
Вартість "швидких" родина Івахнюків не озвучує, адже головне — підтримати свою державу

Ця історія про те, як можна реалізуватись у чужій країні, але серцем бути з Батьківщиною.

Більшу частину свого життя, а це 12 років, Юлія Івахнюк живе в Італії. Час від часу приїжджала в Україну, щоб провідати сім'ю брата, рідних та друзів. Проте надалі бачила своє майбутнє за кордоном: тут якраз цьогоріч закінчує навчання, щоб стати вчителькою та перекладачкою працює на кількох роботах. Після повномасштабного військового вторгнення росії 24 лютого почала допомагати своїм землякам.

"Мені здавалося, я ніколи не була патріоткою. Проживаючи тривалий час тут, я себе вважала вже італійкою. Та зараз зрозуміла, наскільки у мене переважає частина української душі. Мороз від усього нашого : музики, відео, слів. Мене у цей час дуже легко розчулити. Я переживаю за своїх рідних, які залишилися в Україні. Хочу їх побачити і почути, коли це все закінчиться. В Італії мені важко бачити переживання батьків — їхні безсонні ночі та емоції. Тому вирішила шукати шляхи допомоги для наших співвітчизників".

Спочатку перевезли братову дружину із дітьми. Старшого — влаштували у школу. Опісля — почали збирали передачу в Україну.

"Я й подумати не могла, що стільки італійців відгукнуться. Вони несли все, що вважали за потрібне: продукти, дитяче харчування, підгузки, засоби гігієни, одяг, навіть корм для собак. Люди робили це дуже щиро. Незалежно від кількості своєї допомоги. Тоді ми зрозуміли, що не самі в біді".

Таким чином дівчина з татом на початку березня зібрали гуманітарну допомогу. Юля перевезла її через польський кордон і разом з братом перевантажила у його бус. А він уже доправив у Голинську церкву.

Крім цього, дівчина почала ходити на мітинги, виступила з своєю позицією на місцевому телебаченні. Під час відпочинку, чуючи російську мову серед, підходила до них з словами: "Слава Україні!". Та й із українцями, які не хотіли висловлювати свою позицію, також вела дискусії.

"Тішило, коли незнайомі поляки відповідали "Героям Слава!". І важко сперечатися з італійцями, які не розуміють, чому ми вибираємо Європу, а не росію. Я їм пояснюю, що різниця у тому не з ким бути, а як ми хочемо бути.

Зараз мене переповнюють подвійні емоції. Я сумую разом із нашими земляками, коли бачу, те, що їм доводиться переживати. Але, водночас, тішуся незламним українським духом, згуртованістю та прагненням допомогти. Ми маємо тепер спільного ворога — не тільки путіна, але й усіх тих, хто підтримує або замовчує російсько-українську війну. А хто нищив наш народ, плюндрував землю — повинні горіти в пеклі. Ці муки, що вони заподіяли нам, мають їм примножуватися".

Дівчина і надалі шукала, як допомогти Україні, адже здавалося, що малокорисна. Тому в університеті, де навчається, запропонувала при потребі свою допомогу українцям. Уже півтора місяця Юлія працює у трьох школах з українськими дітками. Понад 12 дітей (від 7-ми до 17-ти років) з Харкова, Києва, Львова, Івано-Франківська вивчають італійську, історію та інші предмети.

"Спочатку діти були дуже закриті, відчувалося, як їм важко від пережитого: втечі, вибухів, розлуки з рідними. З часом ми з ними подружилися, адже бачимося часто. Крім того, спілкуємося по телефону та у соцмережах. Часто "перегораю" емоційно, а далі згадую собі солдатів в окопах, людей у бомбосховищах, дивлюся на цих діток і беру себе в руки, щоб робити те, що можу. Допомагати школярам я зголосилася сама, адже колись також приїхала в чужу країну і хотілось підтримки. Щоправда, умови були іншими. Після перемоги я частіше приїжджатиму додому: гулятиму своїм подвір'ям, знайомими стежками, спілкуватимуся з рідними та знайомими. Тепер я точно хочу бути ближче до своєї Батьківщини".

Назарій Івахнюк працює на ТОВ "КАРПАТНАФТОХІМ". До війни з дружиною Мар'яною виховували двох синів — першокласника Едуарда та Дем’яна, якому цьогоріч має виповнитися два роки. Зараз їхню сім'я розділяє 2000 кілометрів.

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: "Вставай, Україно — москаль нападає! В Україні війна почалась". Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці. Ми цілий день стояли в черзі при температурі -6 градусів, але не потрапили на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина була з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали мої батьки. А моя історія продовжилась тут".

Ще напередодні, коли теми про можливу війну не вщухали, Назарові батьки наполягали, щоб родина у повному складі переїхала до Італії. Але для чоловіка принциповою була позиція залишатись вдома.

"Тут гинуть люди, а я буду десь ув безпечному місті перечікувати... На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів максимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно почали збирати гуманітарну допомогу. Я із кумом Сергієм поїхав 9 березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав".

Через два тижні батьки разом з італійцями знову зібрали передачу, де було багато ліків. І — знову проблеми, . Цього разу — із доставкою,. Тому довелося передавати її через Червоний Хрест на Закарпаття.

"Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив прибдбати обидва автомобілі. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали, чи реєструвати на юридичну чи на фізичну особу. Боялися допустити помилки, щоб не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. У першу чергу, я сконтактував із 10-юю гірсько-штурмовою бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить у Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. У результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пустими, їх завантажили продуктами, одягом, ліками, інвалідним візком, милицями".

Через місяць та п'ять днів, а саме на день народження Назара (10 травня) , "швидкі" приїхали в Україну. Одну із них чоловік зразу відвіз в коломийську бригаду, інша — на подвір'ї з дня на день чекає Дмитра.

"Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці... І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу, проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. "Азовсталь" — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо".

Вартість цієї допомоги родина Івахнюків вирішила не озвучувати, адже вважають це не головним.

"Головне — підтримати свою державу, щоб було куди повертатися".

Саме після миру вони планують зібратися у своєму українському домі. А також всією великою сім'єю продовжувати відвідувати мальовничі міста України.

Ірина АНДРІЇВ, журналістка