Володимир та Оля мріяли жити разом, виховувати дітей і подорожувати — Мені здавалося, що ми знайомі вже дуже давно. Просто дещо тільки уточнюємо. Нам не вистачало часу, щоб наговоритися, а пізніше наподорожуватися, намріятися і в результаті — нажитися. За майже два роки разом ми так багато встигли, але так мало здійснили, — ділиться Ольга Фіцик.
Дівчина розповідає, що почали вони спілкуватися 26 квітня, а вперше зустрілись 19 травня.
— Тричі перед нашою зустріччю Володя передавав мені солодощі. А одного разу, коли смажив шашлик, запропонував скуштувати. Зранку наступного дня привіз його та овочі-гриль до Франківська і передав моїй мамі як кур'єр доставки. Наша перша зустріч була дуже романтичною. У мене була зламана нога, тому він приїхав, щоб вивести мене на вулицю погуляти. Для моєї мами і братика Володик привіз солодощі. А мені — квіти і цілу купу компліментів, хоч тоді я виглядала не найкраще. Він ніс мене на руках з шостого поверху на лавочку під'їзду, під яким ми довго не могли наговоритися. Практично всі наші наступні зустрічі були такими. Володя — приїжджав, зносив мене до машини, ми їхали, наприклад в парк, куди також ніс мене на руках. 28 травня він офіційно — запропонував зустрічатися, — пригадує дівчина.
Коханий вражав її щирістю, добротою до людей, ставленням до жінок. А ще був альтруїстом, бо любив усіх більше за себе. Часто говорив, що їхню історію кохання варто закарбувати у фільмі — кращому, ніж у Голлівуді.
16 серпня пара зустрілася у Будапешті. Погулявши день там, вони поїхали у Варшаву, де працював Володимир, де прожили разом трохи більше пів року.
— Завжди показував мені нові місця, пам'ятки архітектури та заклади. Якось запросив мене у ресторан — на 20-й поверх. Він говорив: "Я тебе люблю. Ти заслуговуєш на це".
Хлопець хотів відкривати у Варшаві свою справу. У нього в голові було дуже багато ідей: то макаронну фабрику запустити, то автомобільний бізнес. Але коли повернувся додому, то відкрив у Калуші автосервіс. Спочатку займався комп'ютерною діагностикою машин, а згодом — і механікою. Клієнтів сприймав, як друзів. Навесні хотів розширюватися. Для Олі ж винайняв приміщення, де вона наводила "нігтьову красу".
Про загибель Володимира дві його найдорожчі жінки дізналися одночасно.
— Він любив людей і навчив цього мене, — пригадує Оля. — Завжди казав: не старайся пам'ятати погане і опускатися до рівня тієї людини. Хай вона тебе згадує з хорошого боку. Дуже любив дітей, до яких мав особливий підхід. Поважав і любив батьків. Для нього День Матері був особливим святом, він завжди старався зробити приємність для найріднішої. У нас була традиція — неділю розпочинати у його мами з вареників та бульйону. Поціновувачем маминої юшки був Володя, я — більше по тісту.
Оля розповідає, що в їхніх стосунках рідко зверталися один до одного на ім'я, хіба під час серйозних розмов. Коли не могли заснути, то придумували один одному «солодкі імена»:
— Ти моя полуничка, а ти — мій хамончик.
Ще задовго до повномасштабного вторгнення росії Володимир попереджав дівчину, що у разі загострень — стане на захист своєї землі. Такі і сталося 24 лютого.
— Я хочу, щоб ти з моєю сім'єю трималися разом, підтримуйте один одного, — з такими словами він пішов спочатку у військовий комісаріат, а ввечері — уже на війну.
Військовий завжди казав, що перебуває у безпеці у Коломиї. Востаннє закохані говорили 6 березня — за день до смерті Володі. Тоді і зізнався, що досі не казав правди, і за цих кілька днів змінив три локації, перебуваючи у розвідці. Також попередив, що з ним може не бути якийсь час зв'язку.
— 14 березня його мама була у мене на манікюрі, і я її розраджувала. І тут зателефонував брат Володі Богдан… — пригадує Ольга.
Сам похорон дівчина пам’ятає фрагментами. Пригадує, як заснула біля труни коханого.
— Я завжди боялася померлих, але тоді я сиділа максимально близько. Мені було холодно, а також фізичне та моральне виснаження посприяло тому, що я схилила голову і заснула. Прокинулася — дуже темно, а навколо — нікого. Тоді прийшло усвідомлення, що я спала біля коханої людини, якої уже нема. Вночі я з мамою поїхала на дві години додому відпочити. Тоді мені наснився Володик. Я, мій брат і він їдемо у великому автобусі, голосно говоримо та сміємось. І коли вже потрібно було виходити, він оплатив проїзд і покликав мене. Але тут я проснулася, — згадує дівчина.
На впізнання їздив батько Володі — Тарас Кушлик, який впізнав його по татуюванню — Гербу України на плечах.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка