Цей чоловік у війську не задля високих посад і погонів, а щоб стояти пліч-о-пліч з побратимами на полі бою Саме такою людиною є снайпер-стрілець десантно-штурмової роти одного з підрозділів морської піхоти старший матрос Іван на позивний «Степ».
Чоловік родом з Калуша, зростав у патріотичній родині. Його дідусь був членом підпілля ОУН-УПА, а бабуся зазнала репресій, тож історію вчив не ту, що нав’язували, а ту, яку шанобливо берегла родина.
Загалом Іван змалку тягнувся до осмислення світобудови й геніальності природи, цікавився філософією. Він здобув дві освіти — першою опанував спеціальність «Товарознавство і комерційна діяльність», другою — «Експертиза в митній справі». Це дало йому змогу блискуче займатися бізнесом в експортній діяльності, а згодом очолити фірму з ІТ-технологій. При цьому чоловік не полишав ні на мить громадсько-політичну діяльність, пише armyinform.com.ua.
Так, у 1996 році він став членом Всеукраїнського об’єднання «Тризуб» імені Степана Бандери. І відтоді національно свідомий юнак долучився до різноманітних акцій. Зокрема був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. До слова, на Майдані Іван координував, відповідав за інформаційну безпеку.
— Знаєте, я свого часу грав на гітарі шансон. У 90-х це було модно, але якось прийшло усвідомлення того, що це нав’язаний нам шлак, своєрідний інструмент росії з впливу на Україну, за допомогою якого її затягують у певні маніпуляції. Нам настирно насаджували російські пісні, музику, літературу з наміром крок за кроком розчинити національну ідентичність. Тоді ж я з однодумцями пройшов підготовку управління масами, бо розуміли: треба буде протистояти ставленику путіна януковичу у боротьбі проти тихого захоплення України, — пригадує Іван.
Він також пояснює, що вже тоді бачив три варіанти загарбання нашої незалежної держави ненаситною кремлівською пліснявою і був готовий за будь-якого чинити супротив.
— Стародавні греки дали нам такі поняття, як охлос — натовп і демос — народ. Звідси і дві форми правління: охлократія — влада юрби і демократія — влада народу. Так ось, саме до першої, примітивної, коли керує натовп без жодних високих цілей, лише думає про задоволення власних потреб, планували схилити українців намісники путіна, регулярно влаштовуючи політичні гойдалки, — ділиться думками морпіх «Степ».
А далі був 2014 рік. Чи став він несподіванкою для Івана? Звісно ні, адже його війна проти росії розпочалась куди раніше. Оскільки відразу долучитися до війська чоловік не зміг через проблеми зі здоров’ям батька, то довелося їздити на передову так, щоб не турбувати хворе серце тата. Аж поки той остаточно не видужав.
— Я підписав контракт із ЗСУ у 2018 році. Службу у морській піхоті обрав не випадково: розумів, що саме цей рід військ буде отримувати найбільший удар, бо про плани путіна стало зрозуміло ще у 2004 році. Тоді вперше прозвучала фраза про те, що південно-східна частина України — це частина росії, — пояснює свій вибір морський піхотинець.
Хоча на момент коли «Степ» прийшов до війська, йому було 39 років, але сили та витримки йому не позичати. Адже він з дитинства займався спортом та своїм фізичним вихованням. Крім того, Іван двічі перемагав у чемпіонатах вишів з боксу — у 1999 та 2000 роках.
— Я вдячний за дитинство без гаджетів, коли міг сповна зарядити свій акумулятор, його мені й досі вистачає, — жартує Іван. — Під час здавання на берет я був головний у групі. Спеціально відібрані двоє кремезних бійців під час останнього етапу проходження смуги перешкод успішно лупцювали мене, але так і не поклали на лопатки. Тому берет для справжнього морпіха — це не шмат тканини, отримати право його носити — ніби програмування, що ти можеш більше, а якщо це потрібно — здатен на все, навіть ціною власного життя. Перебороти себе, свої інстинкти та емоції й холоднокровно робити те, що треба для того, щоб виконати завдання із захисту українського народу — ось що для мене берет.
З перших днів служби стало зрозуміло: цей чоловік у війську не задля високих посад і погонів, а щоб стояти пліч-о-пліч з побратимами на полі бою. Тому навіть коли випала нагода пройти тримісячні курси й отримати офіцерське звання, він забажав бути в строю, обравши замість просторих кабінетів тісні окопи. До слова, така позиція військового не змінилася й до сьогодні.
Спочатку Іван потрапив до одного з артилерійських підрозділів морської піхоти. Він одразу показав, що здатен виконувати будь-яке завдання з холодною головою й гарячим серцем.
— Ми виконували роботу, про яку не можна говорити, за неї не отримують медалі, але одне треба знати: від неї добряче постраждав ворог у районі Водяного, Павлополя, Гранітного, практично по всій лінії нашого сектора, — розповідає Іван. — Але мені завжди хотілося бути ближче до ворога, щоб бачити його у приціл своєї зброї. Тому попросив командування про переведення в десантно-штурмову роту. Хоча не без труднощів, але вже незабаром я поїхав під Горлівку вже на посаді старшого стрільця десантно-штурмової роти.
«Степ» пригадує, що то була важка ротація, у якій він втратив двох своїх друзів — сержантів Ярослава Журавля та Миколу Іліна.
— То були справжні козаки, воїни, які добре знали й любили свою роботу. Самовіддані й хоробрі, вони загинули смертю героїв, — із сумом говорить Іван.
Коли 29 листопада 2021 року у військового завершився контракт, він повернувся додому. Але розумів, що не надовго. Це проглядалося навіть з його постів у соцмережах, де він ще з 17 листопада 2021 року почав писати у групах звернення до побратимів збирати людей й готуватися до вторгнення росії. Так і сталося.
Поставивши перед фактом працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки, які відправляли Івана в пункт збору у Старичі з подальшим розподіленням, він заявив, що їде до своїх побратимів, які на той час тримали оборону на Херсонському напрямку.
— Це вже геть інша війна, яка оголила нерви всіх і кожного. Щодня на наших очах народжуються нові Герої, такі, наприклад, як наш Віталій Скакун, який ціною власного життя стримав російські окупаційні сили, підірвавши міст. Це доводить, що наші морські піхотинці — не на вагу золота, вони куди дорожчі. Я також надзвичайно пишаюся своїм командиром «Сєвером». Нас ворог дні й ночі «прасував», а він жодного разу не втратив контроль над ситуацією та до останнього залишався з хлопцями в окопі. Завдяки його грамотним діям вдалося мінімізувати кількість втрат наших воїнів та завдати втрат російському агресору. Про мене, саме з такими офіцерами нам усе до снаги — й можливе, й неможливе, — говорить «Степ».
Коли підрозділ Івана забирали з оточення, їх привезли до тієї казарми у Миколаєві, куди вночі прилетіла рашистська ракета. Старший матрос «Степ» був одним з тих, хто залишився в живих і допомагав діставати з-під завалів військових. Завдяки йому одному з бійців лікарям вдалося вчасно надати допомогу й урятувати ногу.
— Певно, емоційно поки що для мене то був найважчий випадок. Зарано нам розслаблятися. Але я переконаний у перемозі, російським загарбникам нас ніколи не здолати. Все, що вони могли зробити — спробували. Відкритим лише залишається питання часу, тобто на скільки вистачить їхньої агонії і як це болісно відіб’ється на нас і нашій економіці. Наразі ж будь-які перемовини з ворогом на наших територіях ведуть до занепаду й жертв, — роздумує Іван.
