За бальною системою щомісяця тренер вручає переможцеві приз або матеріальну винагород. Фото: Ірина Андріїв "Був час, коли я також шукав себе: займався на музичних інструментах, карате, вільною боротьбою, фітнесом, дзюдо та самбо. У результаті уже 20 років, як обрав два останні види. Мені подобається займатися з дітьми, разом гартуватися та досягати результатів. Правда, в цей час заплановані змагання скасували, але ми його використаємо на кращу підготовку", — каже тренер Михайло Березовський.
Займаються дзюдо спортсмени віком від 5-ти до 16-ти років. Буває, що приходять діти, щоб просто відбути час. Тому тренер може їм відмовити. Але є й такі, які чекають його під дверима.
"Пригадую хлопчика, який не міг жодного разу віджатися, на мостик стати, а через пів року показує мені мостик на одній руці. І це для мене таке задоволення, адже дитина проявила бажання, доклала зусиль, не тільки на тренуваннях, але й удома, і звісно, отримала результат", — з гордістю ділиться Михайло Березовський.
Спочатку заняття починається з розминки, далі — спеціальна фізична підготовка — кидки, відробляння техніки. І на завершення — загальна фізична підготовка — віджимання, качання пресу, присідання, гантелі. За словами тренера, діти — це його друга сім'я, він також з ними вдосконалюється та б'є рекорди.
Наставник старається заохотити підопічних. Зокрема, запровадив бальну систему, яка враховує і поведінку, і результати. Наприкінці місяця визначають трьох переможців, які отримують заохочувальні призи або ж гроші.
У "Богатирі" діти-переселенці займатимуться безкоштовно, тому, за словами тренера, їх радо тут приймуть і спробують хоч трішки відволікти.
До голинських дзюдоїстів для обміну досвідом завітали і калуські. Серед початківців — і досвідчені спортсмени. 18-річний Андрій Ковальчук, кандидат у майстри спорту з самбо. Хлопець вісім років займався в Калуші, останні чотири роки — у Надвірнянській ДЮСШ олімпійського резерву. По шість годин вдень присвячував тренуванню до війни.
"Тато ще у першому класі відвів до тренера і відтоді я в цьому спорті. Мрію стати майстром спорту з дзюдо і самбо. Шляхом викладання — прищеплювати цю любов далі. Це моє життя, без якого я не уявляю себе. Спорт допомагає боротися з негативом, у стресових ситуаціях зберігати спокій. Але повага до суперника присутня завжди. Зараз своєму калуському тренеру допомагаю з дітьми. Ми з ними граємо ігри, вони нападають на мене. Таким чином і я впадаю в дитинство", — розповідає Андрій Ковальчук.
Тренер Калуської ДЮСШ "Сокіл" Василь Клим — уже 40 років у спорті. За цей час став володарем чорного паска 2 ДАН. Найбільшим своїм досягненням як тренера вважає виховання призерки чемпіонату світу Марії Коневич. Також за ці роки є і чемпіони України. Зараз дуже багато вихованців тренера воюють за незалежність нашої держави.
"А я тим часом в тилу продовжую й надалі працювати над здоров'ям, силою волі та самозахистом нашим маленьких українців", — запевняє Василь Клим.
За словами тренера, зараз у нього займається багато дітей-переселенців, які у своїх містах вивчали дзюдо. Це спортсмени з Києва, Харкова, Бучі, Ірпеня, Нікополя, Слов'янська, Дніпропетровська, Запоріжжя та Херсону.
Серед вболівальників — Олександр Олексійович, дідусь дев'ятирічного Макара з Нікополя. Проживає у Калуші разом зі двома невістками та чотирма онуками від 7 березня. Розповідає, що онуку любов до спорту передалася від батька, який з п'яти років займався дзюдо.
"Син його брав з собою на тренування та змагання, як тільки малюку виповнився рік. Їздили разом на міські, обласні, всеукраїнські змагання, в Хорватію на чемпіонат Європи серед ветеранів, у Нідерланди на чемпіонат світу. Також водив Макара, щоб тренувати руки — на скелелазіння, у цирковий клуб — щоб мати розтяжки. Онук займається додатково кікбоксингом, футболом, шахами. Добре вчиться у школі та вивчає англійську. Навіть, якщо він не буде чемпіоном з дзюдо, проте навчиться у житті давати собі раду: працювати, а не грабувати, як орки. А також думати головою".
За словами співрозмовника, у Калуші діти відволікаються тренуванням, бо через тривогу спортивні зали у Нікополі не працюють і під постійні сирени інколи доводиться по п'ять годин сидіти у бомбосховищі.
"Коли я синові кажу, чому він свої гроші вкладає у спорт. Він відповідає: “Якщо за свій вік 20-30 хлопців заберу з вулиці і вони не стануть наркоманами, значить і я непогано прожив життя".
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
