Голиняни Олександр Коцан активно допомагає ЗСУ, побував у різних "гарячих" точках України Олександр пригадує, що перший тиждень було тяжко зібратися з думками. Думав сина і дружину відправити за кордон. Але через великі черги, порадились, що лишаються вдома.
"І це було правильне рішення, адже зараз Христя та Павлик моя основна підтримка та мотивація. Дружина завжди вислухає, порадить, допоможе. А на сина достатньо глянути — і усмішка не сходить з лиця та втома кудись дівається. Варто зазначити, що я спершу не мав паніки та страху, а також віри, що в мою хату щось прилетить, адже бачив “штурм” виключно військових об'єктів. Тепер розумію, що, на жаль, все можливо, бо ворог стріляє хаотично. Зараз під час тривоги ми спускаємось на перший поверх будинку".
Тато Саші 25 лютого пішов у калуську тероборону, а через два тижні добровольцем на фронт, хоча дружині казав, що вони витягували сірники, щоб визначити кому, що робити. Спочатку Олександр хотів здати кров для наших військових, але таких охочих було багато, а саму плазму не встигали переробляти, тому у цьому не було потреби. Потім на нього вийшов троюрідний брат Максим, який зараз у Німеччині. Досі чоловік ніколи про нього не чув та не бачив.
"Він запропонував фінансову допомогу, адже хотів якось допомогти, але не знав як саме. Максим її переводив мені, а я шукав варіанти збуту. Спочатку для біженців закупив багато речей, бо чекав їхнього приїзду до свого дому. У нас такі люди не жили, проте це все було роздано потребуючим. У кума Романа зробив склад, бо вже вдома не було місця. Його сестра Марта мені допомагала інформаційно, їздила зі мною за покупками, залучала своїх друзів до допомоги. До школи закупив аптечки. Роздали медикаменти: у нашу амбулаторію та церкву, дві калуські лікарні, франківський ЦНАП. Та сама історія з продуктами. Були і тактичні речі. Наприклад, через франківського волонтера на схід вдалося передати 7 тактичних рюкзаків. Для хлопців на той час це було потрібніше, ніж кров".
Також голинянин розповідає, що, крім "нового" брата, йому допомагали тітки (мамині сестри) з Польщі та Чехії. Мар'яна Фридрик, крім продуктів, ліків та амуніції, займалася, з допомогою Йоанни Влох та Артура Домбровскі, передачею сіток, які тут робили маскувальними. Правда, їх було настільки багато, що ними "поділилися" з іншими громадами. Серед них — Войнилівська, Підмихайлівська, Калуська, представники Національної гвардії. Марія Ренкас із Польщі придбала аптечки, продукти, дитяче харчування та амуніцію. Оксана та Роман Зьомковські, родичі з Чехії, —памперси, дитячі коляски, засоби гігієни, дитяче харчування, тонни мішків з макаронами. Татові та швагрові закупили: павербанки, саперні лопатки, форму, взуття та інше спорядження. Досі вони питають про потреби або пропонують свої варіанти. Чотири рази Саша їздив на кордон забирати гуманітарку, а вдома разом із мамою та дружиною сортував її та шукав людей, яким це потрібно. Також тітка з дядьком з Праги купили для Сашового швагра тепловізор, а на дрон чоловік назбирав за добу.
"Крім односельчан, кидали мої одногрупники. Одна дівчина із села двома платежами у сумі пожертвувала тисячу євро. І така щедрість простих, інколи незнайомих людей не може не тішити", — згадує Олександр.
Волонтер розповідає, що допомагали: родина його двоюрідної сестри Оксани Коцан з Німеччини. Володимир Івахнюк разом із друзями купили ще один тепловізор — також у Німеччині.
"Перед Великоднем подзвонив тато і сказав, що до них женуть звідси авто чи можу я бути водієм. Звісно, я не міг втратити такого шансу зустрічі, хоча виявилося пізніше, що водія уже не потрібно було. Я забрав авто з Петранки. Позбирали довкола різноманітну їжу, паски, шкільні енергетичні батончики і звичайно печенька, що напекла мамина жіноча команда. Саме цих солодощів було по пів машини у кожній із чотирьох. Крім цього були і гроші. З ліцею я також взяв дитячі малюнки та листи. Бачив як хлопці радісно на них реагували, забирали собі та окремі клеїли на машину. Сподіваюся, що і татові своєю присутністю я підняв бойовий дух. Зараз він в більш окупованій області і коли його побачу не знаю".
Саша розповідає, що назад було багато блокпостів, тож дорогою у Харківську область, у Черкасах поламалася машина. І сім разів довелося чути роботу ППО.
"Поверталися додому через київську трасу. Я бачив на свої очі — Ірпінь, Бучу. Три мости підірвані. Ржаві російські танки. Впродовж десяти кілометрів жодної заправки не було вцілілої. Логістичний центр — вщент зруйнований. Це як апокаліпсис. Ти усвідомлюєш, що в кожному місці були люди і хтось із них не вижив. Страшно від теперішньої реальності".
Щодо другої поїздки, то вона була спонтанною. Її запропонував Андрій Багринівський.
"Я вдома сказав, що їдемо у Дніпропетровськ, а насправді — у Донецьку область. Були у Краматорську, Слов'янську та поблизу Горлівки. Відвідали трьох односельчанин і одного друга Андрія. Ця “подорож” була важчою. Ми їхали безперервно півтори доби, міняючись кожні 3-4 години. Тільки коли я виїхав з тієї області, розповів рідним правду. Донецька область — це як картина найгіршого села України. Старі будинки, дуже така сумна радянська атмосфера. І з людьми та сама історія. Української — там не почув, натомість на заправці, коли чули мою, то всі перестали говорити. Щодо бойових дій, то одне в телевізорі, а інше — в реальності".
Олександр розповідає, що часто сам шукає можливість допомогти. Інколи хтось звертається за порадою. Але в досвіді волонтерства співрозмовника були і не дуже приємні моменти. Через соцмережі запропонував віддати дитячі коляски. Йому подзвонили із сусіднього села, розповіли про важку ситуацію, хоча не були приїжджими. Чоловік запросив їх вибрати собі річ, адже варіантів було достатньо. Ці люди навіть не доторкнулися до жодної з колясок. Сказали, що передзвонять.
"Як на якомусь робочому кастингу", — пригадуючи, сміється Саша. А тоді його це дуже обурило. І він сказав людям, що уже не дасть їм коляску.
"Натомість, вагітна жінка, з дитиною, що приїхала в Калуш, а чоловік залишився воювати — навіть на фото вибирати не хотіла варіант, а просто потребувала будь-якої коляски. Тому я їй привіз на погляд моєї дружини найкращу.
Коли моєму Павликові виповнилося два місяці, до нього приїхав хресний. Він спитав мене, чи знаю, як святкуватиму перемогу. Я відповів, що ще ні. На що Роман запропонував свій варіант і простягнув мені український прапор: "Ти піднімеш його над хатою". Я це обов'язково зроблю з сином, сподіваюсь, він ще буде на руках. Знаю, що точно напиватися не буду. Тепер я ціную ще більше моменти з рідними і друзями. З останніми ми дуже рідко бачимось, бо зараз нас розділяють тисячі кілометрів. Коли вдається зустрітися і поспілкуватися без зайвого пафосу — це дуже цінно.
У майбутньому, за словами волонтера, він виховуватиму сина з великою любов'ю до України, української музики та мультфільмів, що є дуже важливо. І дуже прикро, що доведеться розповідати про війну і те, як росія напала на Україну. Соромно, що багато наших, особливо у такий важкий час, ведуть себе, як росіяни, каже голинянин: здають позиції, "переховуються" вдома, зловживають допомогою, продають чи ховають її, адже дорогою до хлопців бронежилети та інша амуніція пропадають. Це дуже розчаровує. Тому передає все захисникам України з рук у руки, акцентував волонтер.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка