Валерій Сокіл із дружиною після зголошення до ЗСУ Валерій Сокіл закінчив Калуський хіміко-технологічний технікум у 1994 році. Свою трудову діяльність молодий спеціаліст розпочав на тодішньому магнієвому заводі, що входив до складу концерну "Оріана". Проте виробництво магнію занепадало, тож уже старшому майстрові зміни Валерію Соколу довелося поїхати на роботу за кордон, інформує "Нафтохімік".
Дід Валерія та його сім’я були депортованими у 30-х роках у село Цвітову на Калущині з території сусідньої держави. Після відродження та становлення незалежної Української держави уродженці Польщі почали активно шукати там свої родинні коріння, їхати туди на заробітки. Тож і Валерій Сокіл невдовзі там працевлаштувався.
У 2017 році, після відновлення роботи "КАРПАТНАФТОХІМу", повернувся на роботу у цех піролізу, компримування і поділу пірогазу.
— Валерій Сокіл прийшов у наш колектив у той період, — розповідає начальник цеху Михайло Псюк, — коли не всі навіть спеціалісти вірили, що після п’ятирічного простою таке складне нафтохімічне виробництво знову запрацює. Ми зуміли це зробити. Валерій Іванович у рекордний термін освоїв всі тонкощі праці апаратника і буквально через два роки мав уже найвищий шостий розряд.
А ще він був, як мовиться, лідером у колективі. І не лише завдяки своїй міцній та високій статурі, але й за характером був надзвичайно справедливим, говорив тільки правду, поважав колег по праці, багато з яких стали його друзями. До таких належить і ветеран калуської "хімії", один із будівничих установки з виробництва етилену або заводу ЕП-250, як його ще часто називали, Володимир Костюков:
— Валерій був моїм, можу сказати з впевненістю, одним із кращих учнів. І хоча було йому вже за 40 років і мав чималу перерву в роботі на виробництві, він дуже добре вловлював всю ту інформацію, яка йому надавалася і, головне, хотів це все знати. У колективі його поважали як сильного чоловіка в повному розумінні цього слова. А ще він був дуже кваліфікованим майстром з будівництва та ремонту. Тож до його порад усі прислухалися, і дуже часто він допомагав своїм друзям і колегам у ремонті та будівництві житла... Валерій був сильний мужик. Мені було приємно й десь навіть затишно з ним працювати.
Відразу після нападу на нашу державу Валерій Сокіл став добровольцем Збройних сил України. Проходив службу в артилерійському дивізіоні однієї із військових частин, адже свого часу служив в армії і мав військову спеціальність артилериста.
У перший місяць війни калушанин у телефонних розмовах з друзями висловлював своє невдоволення, що ніяк не може потрапити на бойові позиції. Спочатку цьому перешкоджала аж надто тривала, на його думку, підготовка в одній із частин вже на Прикарпатті, а пізніше цьому вже завадив ракетний обстріл рашистами Яворівського полігону, де він тоді перебував.
Загинув наш земляк на Луганщині внаслідок артилерійського ворожого обстрілу, під час якого отримав несумісне з життям поранення. 25 червня спочатку громада Калуша, а пізніше й мешканці Войнилова й села Цвітової прощалися з Героєм. Саме у цьому невеличкому селі на Калущині й знайшов він вічний спочинок.
Війна забрала життя чудової людини, прекрасного сім’янина, батька трьох дітей. Його улюблениці, наймолодшій Катрусі, у грудні виповниться лише шість років. Вона проводжала тата в останню дорогу з букетом білих троянд, а втомлена від горя дружина до останнього гладила гріб свого чоловіка. Схилили в горі голови сини Роман та Віталій.