Після війни калушанин найперше мріє і повести дочку під вінець Коли розпочалися бойові дії на сході України, так звана Антитерористична операція, Зіновій Паламар, позивний "Панама", був серед тих, хто зі зброєю у руках став на захист України у спецпідрозділі. За півроку перебування у зоні бойових дій під час десантування з "вертушки" при повній "розгрузці" і з кулеметом роздробив праву ногу: висота, з якої довелося йому стрибати, була надто високою. Лікарі пізніше дивувалися, як він взагалі живим залишився і не пошкодив внутрішні органи чи хребет, інформують "Вікна" з посиланням на "Нафтохімік".
— Хоча на повне одужання від цього невдалого приземлення, — розповідає Зіновій, — загалом знадобилося близько 11 місяців і коли практично весь цей період ходив на костилях, я в Бога — щасливець. Не падав духом ні під час лікування, багатьох перенесених операцій, адже нога була, як "каша", і в реабілітаційний період. Допомагав спортзал, бо спорт, зокрема різновиди єдиноборства, я люблю. Тож, незважаючи на болі в нозі, продовжував займатися у спортивних залах.
Але це все спецпризначенець робив не для свого задоволення. Він продовжував думати про своїх побратимів, які билися з ворогом, і готував себе до нових випробувань. Його друзі бачили це, тому часто говорили:
— Зеник, тобі цього вже не треба, а прийде час, то підемо всі разом…
Щоб підготуватися до нових випробувань, він інколи брав спальник і йшов спати в спортзал, на паркет, щоб перебувати у так званому спецназівському режимі. У секреті від дружини Наталії і дітей — дочки Діани та сина Віталія — готував і відповідне військове спорядження.
— Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна з РФ, — продовжує Зіновій, — я був на зміні в цеху. Саме на робочому місці дізнався, що москалі вдарили ракетами по Києву, Івано-Франківську та інших містах України. Відразу після цього пішов у військкомат. Приховав свою інвалідність, адже могли не взяти. Хоча багато знали мене й в очі говорили: "Куди ти прешся, будеш тягарем для побратимів…
Після тоді була сформована з ініціативи Паламаря група під назвою "Кулак", усі бійці якої "горіли" бажанням потрапити на передову й готували себе до цього.
— Хотіли бути всі разом, але так сталося, що отримав наказ відбути на фронт мій побратим і друг Тарас Федорів, і я вирішив, що не залишу його.
Задля цього Зіновію довелося пережити дуже болісне прощання з дружиною та дітьми, подолати всі перепони в військкоматі.
— Ми з Тарасом не лише в одному бліндажі спали, а й пайок однодобовий на чотири ділили. Бо, перебуваючи під постійними обстрілами, важко було когось відрядити за їжею за кілька кілометрів у тил. Бо ситуація на місці розташування нашої групи постійно загострювалася. У такий період про гарячі страви ми взагалі надовго забули. А коли одного разу вирішили зварити на всіх кружку кави, то відразу з допомогою дрону це помітило командування", — згадує боєць.
На Луганщині старший сержант ЗСУ Зіновій Паламар командував групою бійців, яким довелося стримувати не тільки наступ підрозділів рашистів, а й витримувати постійні артмінометні обстріли, на які вороги не скупилися.
Піти із Тарасом в зону бойових дій Зіновія змусило й те, що він його вважав занадто емоційним і в певних обставинах нестриманим. А ще він не мав бойового досвіду. Тому перебувати поряд із ним у хвилини його бойового хрещення вважав своїм обов’язком.
Хоча, як зізнався, не думав, що це відбудеться так швидко. Адже спочатку говорили, що їх підрозділ, де в основному були колишні воїни-інваліди та "необстріляні", дислокуватиметься десь на третій лінії оборони.
Ось так колишній спецпризначенець, не зважаючи на поранення і бажання бути поряд з другом, став командиром піхотного підрозділу, у завдання якого входило не лише оборона позицій, а й коригування вогню для артилеристів.
— Радувало те, що ти маєш там таких друзів, таких вірних побратимів, які прикриють тобі в бою спину. Знаючи про це, то й воювати з ворогом легше. Коли в одну не по-весняному холодну ніч я побачив, що мій товариш буквально замерзає в окопі в своєму тоненькому спальнику, то я, маючи дещо тепліший, притулився тісно до нього, аби разом зігрітися… Бліндаж не завжди була можливість облаштувати, тому рили якомога глибші окопи. Про таке ніколи не забуду, — згадує Зіновій.
Зіновій на війні отримав чергове поранення. Цього разу осколкове — у ліву ногу й голову.
— Під час чергового обстрілу міна розірвалася неподалік окопу, де перебував я та інші бійці. Від її вибуху мене відкинуло на кілька метрів і контузило. Прийшов до пам’яті від крику побратима Василя Хорта: "Зеник, допоможи!". Дивлюся, а він весь у крові: голова, ноги, з яких стікала кров. Не усвідомлюючи того, що я сам поранений, підповз до нього і перев’язав ногу, аби зупинити кров. Став тоді кликати на допомогу інших наших бійців, але обстріл був настільки потужним, що мій голос ніхто не міг почути. Тоді й відчув біль у нозі. Дивлюся на неї, а вона вся в крові. Став перев’язувати. Коли якось із цим упорався, то поповз до хлопців, щоб повідомити, де знаходиться 300-ий . І вже коли побачив, що вони його витягують з окопу, став і сам помаленьку пробиратися до заздалегідь визначеного місця, звідки поранених мали евакуйовувати далі в тил, — згадує калушанин.
Таким транспортним засобом виявилося старенькі "Жигулі", але його водій і побратим Міша-"Джміль", якого пізніше став називати Міша-Шумахер і який родом з Рогатинщини, зробив, здавалось би, неможливе: доставити "Панаму" та ще трьох поранених, в тому числі й Василя, до госпіталя в місто Бахмут. Зіновій їхав у багажнику, постійно тримаючи палець на спусковому курку автомата.
Події 22 червня, які пережив Зіновій Паламар на Луганщині, залишаться назавжди у його пам’яті. Як і потужний звук броньованої англійської бронемашини "Хаммер", яка зустріла їхнє рятівне авто.
До цього він 21 день не виходив на зв’язок з рідними. Після кількаденного перебування у прифронтовому госпіталі у Бахмуті Зіновія перевели у військовий госпіталь у Дніпрі, а вже звідти він був доставлений в Івано-Франківськ та Калуш.
Після війни калушанин найперше мріє повести дочку під вінець, а ще — зробити ремонт в оселі своїх батьків.
