Паранчичам допомагають два карпатські "волохи". Фото: Роман Клим Корівки з овечками монотонно румигають зелену пашу на полонинських угіддях, а ватаги оцінюють доцільність цьогорічного літування, яке, як прогнозувалось ранньою весною, ризикувало взагалі не розпочатись, зважаючи на воєнний стан і похідні моменти...
Полонина Ґаджіна під Чорногорою. Це одна з популярних локацій серед туристів, як і Кринта чи Веснарка, через які пролягають туристичні маршрути, або ж для люфтівників влаштовують гастротури. Втім, остання, через різні причини, цей сезон так і не розпочала. Козир чи перевага Ґаджіни полягає у тому, що попри неї проходить з села Бистрець один з найпопулярніших керунків на гору Шпиці, хтось торкається Ґаджіни, прямуючи на Бребенескул та Гутин-Томнатик, чи спускаючись з цих двотисячників. Ще одна приваба Ґаджіни в тому, що тут магічне, з огляду на красу гір, місце. У Карпатах таких одиниці, і фраза з радянського, випущеного в ужгородському видавництві "Карпати" в 1970-роках, краєзнавчо-туристичного довідника (перекладаю з російської): "...ви побуваєте на полонині Ґаджіна — унікальному природному комплексі в Карпатах" — зайве тому переконливе свідчення.
Колись на полонині господарювали тваринники з колгоспу "Радянська Верховина", контора якого розташовувалась у Верхньому Ясенові. Потім на роки перейшла у власність Дмитра Форгача з Верховини, який, на жаль, відійшов у Вічність, відтак увесь тягар ґаздівки пересунувся на плечі його дружини Катерини.
Вже восьмий рік поспіль орендує полонину Ґаджіна 42-річний Микола Паранчич з села Бабин. Взагалі, серед літувальників, мабуть, найбільше людей з цього села, що неподалік Косова. У соцмережах навіть жартують, мовляв, у Бабині є спеціальний університет, де готують полонинників. Ватагу Миколі допомагає на два роки старший рідний брат Дмитро.
— Та, ви идіт блишше! — каже, побачивши біля стаї незнайомців, що озирались навколо, пан Микола. – Пробуйте сира, вурди.
— Славайсу. А по чому? — питаю.
— Ви спочєтку кладіт у рот, а говорити будемо потому, – повчає, як то має бути на полонині, чоловік. – З котрого будза вам кроїти?
...Микола зносить по драбині з поду великі, налиті димом, ґулі жовтавого кольору. Ставить на стіл, накроюючи апетитні кавалки сиру і білосніжної вурди. Пригощаємось. Смачно — словами не передати.
— Але то так не смакує, — ватаг виймає із задимленої шафки бутель із 60-градусною настоянкою, від якої тричі аж "око завернулоси".
Паранчичі випасають на Ґаджіні 50 "штук" худоби: 35 корів і 15 телиць, переважно з Бабина і верховинських теренів. Микола зізнається, що найбільше було у 2017-му — 75.
— То тепер народ трохи спустів, не хоче тримати худобу, — із ноткою суму каже ватаг. — Від цего і наше ремесло занепадає, а най хтос попробує тут відлітувати. Тай не покладеш на бринзу захмарну ціну. Йкос так, ади, рік за роком, "сунемоси". Маємо шєстє на туристів, реалізуємо сири у Косові на базарі, передаємо трохи у "Буковель", Татарів...
...Тим часом у ватернику язики полум’я від смоляних смерекових дров повністю охопили чавунний казан з водою для побутових потреб. Їх голосне потріскування ніби намагається стишити монотонні акорди крапель дзеру, що стікає із сирів у марлях, і похропування поросят під навісом обабіч стаї. Неподалік, на лавицях біля столу, вечеряти вмощується втомлена після маршруту чорногірськими вершинами група туристів з Косівщини.
— Дес за годину почнемо згонити худобу на доїнє. А варимо молоко у цему мідному чані, — показуючи на велику ємність біля дверей, наголошує Паранчич. — Він суда «прийшов» із Попівана, таких на полонинах лиш кілька є.
Звідки не візьмись, до Миколи підбігли два достатньо великі карпатські «волохи». Прискіпливо, але не агресивно, оцінили незнайомців.
— Це також наші помічники: Настя — вона, Буня — він. Деколи у поміч стає Бадьо, — показуючи на багато скромнішого за об’ємами пса, каже ватаг Ґаджіни.
...Липневе сонце неквапом сідало за навколишні верхи. Десь вдалині під лісом вже чулося голосне «гейкання»: то Дмитро Паранчич почав гнати худобу на вечірнє доїння. За декілька хвилин до нього долучаться Микола з собаками Настею і Бунею.
Текст: Роман КЛИМ, журналіст, Верховина
