Для мене була б честь називатися українцем, каже Мортен Альбертсен Отож, ми поспілкувалися з Мортеном Альбертсеном, керівником автопарку, ферми великої рогатої худоби та біогазу провідної агрокомпанії краю «Ґудвеллі Україна» про збір урожаю.
— Мортене, розкажіть, будь ласка, як проходять жнива цього року?
Усе просувається дуже-дуже добре. Ми почали роботи у полі майже на два тижні раніше, і все вдалося закінчити до дощу. Першим ми збирали озимий ячмінь, усе зерно успішно завезли у зерносклади, воно добре зберігається і має ідеальну якість.
Зараз ми працюємо на полях, де жнивують озиму пшеницю та ріпак. На сьогодні ми вже зібрали зерно з перших кількох тисяч гектарів.
— Що можете сказати про урожайність цього року?
Урожайність вище середньої. Я б не поспішав з оголошенням будь-яких цифр поки що, але результати дуже добрі. Головна причина — процеси виконані успішно і вчасно. Нам допомогла добре спланована стратегія догляду за полями на основі минулорічного досвіду. Плюс використали нові технології, коли додається тільки те і там, де потрібно. Помірна зима і весна теж зробили свій внесок. Ну, і звісно, трохи удачі.
— Ви самостійно працюєте у полі на техніці, яка формує солому у тюки. Для чого вам потрібна солома і чому саме ви виконуєте тюкування?
У нас є близько 200 голів ВРХ, яким солома потрібна для підстилки і на корм. Це не дуже багато корів, і не дуже великий об’єм соломи. Така техніка трохи специфічна у користуванні, тому я сам вирішив виконати цю роботу. Адже той, хто не любить працювати руками хоча б час від часу, той не має відчуття, що таке справжня праця.
— Дякую, Мортене! І ще, з Вашого дозволу, кілька питань загального плану. Ви є громадянином Данії, однак від початку агресії РФ перебуваєте в Україні. Чому не поїхали в Данію? Чи не було Вам страшно залишатися тут?
Після 9 років проживання в Україні, моє відчуття дому змінилося. Я їду додому в Данію і повертаюся додому в Україну, і я тут весь час. Я закохався в цю країну 9 років тому і вважаю, що мій дім тут. Тому, думаю, що не слід звідси їхати, бо прийшли росіяни. Якщо хтось і має піти, то це вони.
Загроза ракетних ударів тільки розлютила мене. Ми з дружиною вирішили, що не будемо нікуди їхати, ми залишимося тут і будемо робити те, що можемо, аби допомогти. У нас жили переселенці з Харкова і Києва, з якими ми стали друзями на все життя. Ми волонтерили. Дружина захотіла приєднатися до територіальної оборони на наступний день від початку війни. І я, звісно, не міг дозволити їй одній це зробити. І тому теж записався. Проте, мені так і не зателефонували.
Я не міг просто сидіти і спостерігати. Я відчував, що потрібен на роботі і знаю, що це було важливо для моїх колег.
— Яка Ваша думка щодо українців і їхньої поведінки в нових умовах?
Ніколи не забуду перший день, коли мені зателефонував друг і повідомив, що йдуть обстріли. Але за перших кілька годин того дня я побачив, наскільки всі українці об’єдналися і всі розуміли, що якщо ми не будемо стояти разом, ми програємо. Єдність українців виняткова і це вражає мене до сьогодні: воїни, волонтери, всі люди, які їдуть на передову і в гарячі точки. Для мене була б честь називатися українцем. Я не маю ані найменшого сумніву, що Україна вийде переможцем.
— Що побажаєте читачам «Вікон»?
Тим, хто далеко від передової, як ми, бажаю цінувати все, що у нас є, кожну дещицю свободи, можливість вигулювати собаку, косити траву, збирати ягоди в саду. Адже багато надзвичайно відданих людей ризикують своїм життям у боротьбі з ворогом, щоб ця можливість була у нас. І вам слід цінувати це і не соромитися цього і робити все можливе, щоб допомагати. Купуйте, підтримуйте економіку, ходіть на роботу — це все потрібне. Виграє війну той, хто довше витримає, хто може дотримуватися нормального розпорядку хоча б десь.
А для захисників хочу сказати: «Ніколи, ніколи не здавайтесь! Наша віра у вас непохитна, моя — особливо!».
Пресслужба ТзОВ «Ґудвеллі Україна»
