Червоним колом виділено місце розташування «олєйкі» під Гомулом Всі держави, які панували на Гуцульщині, розглядали Карпати як своєрідний сировинний придаток. Багато в цьому плані було зроблено в Австро-Угорський період. Величезний досвід австрійців у гірськовидобувній галузі, масові лісорозробки та лісосплав пришвидшили зацікавленість і у природних ресурсах цього гірського регіону. Про це йдеться у дослідженні кандидата історичних наук Ярослава Зеленчук з селаКриворівня, пише журналіст "Верховинських вістей" Роман Клим.
Залишки обладнання «олєйкі» біля потоку Гомулец
З пошуком нових ресурсів та конкурентності промислам, які розвиваються в Австро-Угорській імперії, запропонували, що ефірна олія з гілок сосни гірської (жереп, лилич, сланкий чагарник, стелюх) набагато краща, ніж та, яку виготовляли з сосни звичайної на інших територіях держави. Так, у 1912 році в пасмі Чорногори, під горою Данциж, на державних (камаральних) землях тогочасні підприємці спорудили гірську фабрику (монофактуру) з виробництва ефірної олії, шляхом перегонки зелених бруньок та молодих пагонів сосни гірської.
Її використовували як тоді, так і тепер, у фармакології, як популярний ароматичний засіб для лікування гострих та хронічних захворювань дихальних шляхів
Першою була «Олеарта» під Данцижем
Організацію виробництва взяло на себе французьке акціонерне товариство «Олеарта», яке діяло в регіоні. Але, за спогадами старожилів, приміщення компанії згоріло в перший рік його функціонування, через необережне поводження працівників з вогнем. Зважаючи на досить невелику температуру загоряння скипидару та ефірної олії, факт знищення підприємства пожежею стає цілком закономірним.
У наступному році, з відбудовою будинку «монофактури» «Олеарти», тут відновлюється виробництво терпентинової олії. Згідно зі спеціальним дозволом, тут заготовляли пагони сосни гірської на 20-метрових горизонтальних смугах північно-східних схилів Чорногори, за умови їх наступної рекультивації. Однак фірми часто порушували ці умови, а також самовільно розширювали територію розробок. Промисел знову перестав функціонувати з початком Великої війни (так називали тоді Першу світову) та встановленням у Карпатах кількасоткілометрового фронту. Досі не відома доля приміщення «олєйкі» чи «фабрики», як називали такі підприємства у народі, під Данцижем, проте можна припустити, що воно було знищене в час військових подій.
Варто зазначити, що ще одна така «олєйка», під керівництвом пана Манаґевича, знаходилася під горою Хом’як у Микуличині. Інша, під назвою «Галуззя», розташовувалася біля села Максимець у Ґорґанах. Між горами Гавор і Боярин, на березі невеликої річки Дощина, також функціонувала фабрика з виробництва ефірної олії. Вони перестали функціонувати з причини економічного банкрутства.
Залишки обладнання «олєйкі» біля потоку Гомулец
Другий виток «олєйок»
Після закінчення Першої світової війни, в міжвоєнний польський період, у Карпатах з новою силою розпочинається гірськовидобувна та промислова діяльність. Так, у 1925 році з’являється нова спілка під назвою «Говерла», розпочинає виробництво соснової олії, яку одержують у процесі фракційної перегонки екстракційного скипидару-сирцю. Для цих потреб спілка орендує, на 12 років, у місцевого багатого гуцула Івана Берланюка 560 морґів його гірських територій, на схилах Гомула та Великої Маришевської, зобов’язуючись очистити їх від заростей сосни.
Крім того, таке варварське використання природних ресурсів на державних землях було заборонене з 1924 року, тому підприємцям залишалося виробляти терпентинову олію виключно на приватних землях, мотивуючи це тим, що місцеві власники полонин (гуцули) і так ведуть постійну боротьбу з сосною гірською в Чорногорі шляхом її спалювання, розширюючи площі пасовищ.
Так, для потреб виробництва у підніжжі Гомула спорудили будинок чергової «олєйкі». Він розташовувався на крутому схилі біля потоку Гомулец, холодна вода якого була потрібна для забезпечення технологічного процесу виробництва. Зрізану сировину у вигляді гілок сосни зносили на одне місце, де стояла лебідка, а звідти, вже у великих металевих корзинах, спускали вниз, до «фабрики». Варто зазначити, що на виготовлення одного кілограму ефірної олії потрібно було переробити 500-600 кілограмів соснових пагонів.
Перемога аргументів природи
Переможну крапку в питанні заборони нищення сосни гірської поставлено в 1936 році, під час спеціальної між¬відомчої конференції у Варшаві, де основними аргументами «промисловців» були: медична самодостатність Польщі, економічна підтримка вітчизняної хімічної промисловості та її значення для військової оборони держави. Такі важливі аргументи щодо військового значення мали неабияку силу в період мілітаризації Європи, на противагу природоохоронним і туристично-естетичним зауваженням. Але «військово-оборонні» аргументи промисловців «побили» «військово-оборонні» аргументи з боку польського військового полковника Владислава Зіткевича, відомого лижника та активіста Товариства Татранського. Він виступив від імені військових установ Польщі, заявивши, що зарості гірської сосни в Чорногорі, на кордоні з Чехословаччиною, є стратегічними для Польщі, захищаючи її кордони від потенційного агресора. Та запропонував, натомість, всім контролюючим органам у регіоні зосередитися на забороні випалювання сосни гірської під час розчищення своїх полонин. Так, у наступні роки за це на сотні злотих були оштрафовані десятки гуцулів. Серед них – Іван Зеленчук, Василь Зеленчук, Василь Максим’юк та прапрадід автора цих рядків Онуфрій Тонюк (Чуфрюк), власник полонини Чуфрова, який сплатив величезний штраф за те, що вичистив і випалив більше 20 морґів своєї землі на схилах Чорногори. Добре кажуть у народі: «Пани чубляться, а у хлопів лоби тріщать».
Залишки «фабрики» під Гомулом
Варто зазначити, що зі створенням на цих чорногірських теренах більше як сорок років тому Карпатського національного природного парку, ділянки сосни гірської, які нещадно експлуатували в минулому, охороняються на державному рівні.
