Калушанин Валерій Краюхін повернувся з Лівії, щоб захищати Україну

Валерій Краюхін — у минулому апаратник, начальника відділення цеху з виробництва галоїдопохідних етилену, їх полімерів і співполімерів виробництва етилену та поліетилену товариства "КАРПАТНАФТОХІМ", а нині — старший лейтенант Збройних Сил України.
Переглядів: 3670
Валерій Краюхін після демобілізації з лав Збройних Сил України. Грудень 2017 року

Поранення калушанин отримав 1 червня цього року на Луганщині у місті Сєвєродонецьку. Переніс операції у Краматорську, Дніпрі, Рівному, а зараз проходить реабілітацію у рідному місті, йдеться у публікації "Нафтохіміка", інформують "Вікна".

У 2014 році Валерій Краюхін попросився на передову.

— Служив я у відомій 93-ій механізованій бригаді, яка має назву "Холодний Яр" і яку насправді бойовики охоронялися, — каже Валерій. — Мене призначили старшим офіцером мінометної батареї, в обов’язки якого входило виконання бойових завдань підрозділу. Довелося в період з лютого 2015 року по квітень 2016 року захистити село Опитне, тримати оборону населеного пункту Авдіївка. А ще наш батальйон захищав Донецький аеропорт, вів бойовий під Іловайським.

Повномасштабне вторгнення РФ 2022 року застала Валерія у Лівії, куди він вдруге поїхав на роботу у 2019 році.

— Я не міг там залишитися, коли всі мої побратими вже були на фронті, — розповідає Валерій. — І хочу дружина Віта, одинадцятирічна дочка Оля, батьки були категорично проти такого мого рішення, я все ж прибув у Калуш і відразу пішов у військкомат.

Але не судилося Валерію Краюхіну знову стати поруч зі своїми побратимами із 93-ї бригади. Отримав наказ очолити протитанковий взвод роти вогневої підтримки, на озброєнні якого були вже знайомі із часами АТО/ООС гранатомети СПГ-9.

— Це був один із підрозділів 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, — розповідає Валерій. — Спочатку ми дислокувалися під Житомиром, але там боїв уже фактично не було. Ворог відступав від столиці й ми його наздоганяли. Справжня війна для нас почалася після того, як бригаду перекинули спочатку на Світлодарську дугу, а потім на Лисичанськ і Сєвєродонецьк, що на Луганщині. І саме там я по-справжньому відчув, що таке війна. Тут уже на повну потужність працює авіація, чого раніше не було, всі види артилерії, яка інтенсивними обстрілами буквально накривала кожен метр наших позицій. Скажу відверто, що за один день війни на Луганщині наш взвід поніс більше втрат, ніж їх було в підрозділах за весь період мого перебування в АТО. Чимало втрачали ми бійців пораненими і загиблими через "роботу" ворожих снайперів. АТО — це, можна сказати, маленька прогулянка порівняно з теперішньою ситуацією на фронті.

Валерій Краюхін воював на Луганщині близько тижня.  Особливо пам'ятними для нього були 31 травня і 1 червня.

— У перший день ми із ще одним бійцем попали на одній із вулиці Сіверодонецька під обстріл снайперів. Його вони одразу вбили. Куля потрапила в ту частину його тіла, яка не була захищена бронежилетом. А мені пощастило. Куля потрапила в мій "бронік". Але, я тепер так думаю, що й він міг мене не врятувати, якби ще не було рації на грудях. Вона, ну і, звичайно, бронежилет врятували мені життя, хоча осколки від плити бронежилета та рації пошкодили ліву руку. Але, самостійно перев'язавши її, про якусь іншу медичну допомогу навіть тоді не думав.

Плита бронежилета, яка врятувала життя бійця

Бої за місто продовжувалися й наступного дня. Ми тоді виконували завдання з підтримки вогнем нашої розвідгрупи. Але виявили місце нашої дислокації і накрили позицію артмінометним вогнем. І саме тоді осколок від 120-міліметрової міни потрапив мені в ліву руку. Було таке відчуття, що її вже у мене взагалі немає. Біль — неймовірна, а кров буквально лилася з рани.

І тут бійцеві знову пощастило. Неподалік у той час перебував санітар Юрій із сусідньої роти. Він і надав допомогу, перетягнувши руку турнікетом.

— З-під обстрілів у той час я вийшов спочатку з допомогою нашого кулеметника Івана, а далі сам — весь перебінтований, в одній футболці, штанах та в берцях. Все інше, в тому числі й телефон, залишилися на місці бою. Довелося йти близько 14 кілометрів у бік Лисичанська, зокрема й через майже зруйнований міст. Саме за ним мене й підібрали наші медики.

У районі бойових дій у Сєвєродонецьку зв'язку фактично не було, тому вдома тривалий час не знали, що з ним.

Від потрапляння в руку осколка її буквально перемололо. Тому на Валерій очікує на повторні операції.

— Чи шкодую я, що залишив високооплачувану роботу та повернувся в Україну? Ніскільки. Бо коли я тепер вранці дивлюся в дзеркало, то мені не соромно за себе. Як не буде соромно дочці та майбутнім онукам. Люди поділяються на тих, хто має совість, і тих, хто може спокійно спати, коли твою державу, твій народ нищить ворог. Але найбільше мене засмучують і дратують ті люди, які стверджують, що візьмуть зброю в руки лише тоді, коли ворог підійде до їх міста чи села. На моє тверде переконання, то це звичайнісіньке боягузтво і прикриття. Я не поважав і не буду поважати таких людей.