Треба вміти просити пробачення. Життя дуже коротке, а тим більше, коли прийшла війна, каже репер У інтерв’ю «Вікнам» хлопець поділився своєю творчістю, розповів, як зустрів 24 лютого і як вибирався з окупованої Бучі. А ще — зачитав рядки з власної поезії.
Міха Невідомський народився у Бучі. Закінчив школу і вступив до Бородянського училища за спеціальністю «тракторист-машиніст». Каже, що таку професію обрав через те, що обожнював великогабаритний транспорт. Цю любов привив дід, який працював на КрАЗі: дитиною хлопець цілі дні проводив в кабінці автомобіля.
«Ця машина була великою розрадою і радістю. Я там жив», — пригадує хлопець.
Однак, отримавши серйозну травму, Міха назавжди був змушений забути про керування автомобілем. Врешті, вирішив обрати творчий шлях, тому вступив до коледжу, щоб стати організатором масових театралізованих видовищ. Продовжив навчання у Київський університет культури і мистецтв на бібліотекаря. Писав вірші, створив оригінальний проєкт «Апокриф», у якому виконував пісні не лише на власні вірші, а й на поезію українських класиків. Так, в арсеналі музикантів було вже безліч композицій, що дали нове життя творчості Тараса Шевченка, Ліни Костенко та Василя Стуса. Музикант був по-своєму щасливий.
Ранок 24 лютого Міха не забуде ніколи. Того дня пішов в магазин і купив на останні гроші пів батона і кефір. Потім почув шум літаків над головою. Проте не розумів, що відбувається. Усі думали, що за день-два ЗСУ відіб’ються і знову почнеться звичне життя. Однак оптимізм з кожним днем все більше згасав. Коли бойові дії ставали інтенсивнішими, довелося з рідними ховатися у сусідський підвал, де було дуже холодно. Проте, навіть перебуваючи у небезпеці, «накидував» рядки поезій, які виникали в голові. Хоч зізнається, що було зовсім не до писання.
Опинившись у пастці, Міха шукав вихід з ситуації, якого не було. Ризик попрощатися із життям був на кожному кроці, гарантій вижити — жодних. Евакуювали людей з центру, до якого треба було добиратися 5-6 км. Треба було проходити ворожі блокпости, а ще лякали чутки про розстріляних людей і машини. Тоді вже у кожному дворі були танки окупантів.
Врешті, хлопець вирішив шукати допомогу разом із сусідами. Рідні через проблеми зі здоров'ям залишились у Бучі. Міха разом іншими вирушив пішки шляхом, який знають ті, хто давно живе у Бучі.
«Про цю дорогу чужі не знали, тому через всі ті хащі разом дійшли до Ірпеня, який вже палав у вогні», — згадує музикант.
Дорога, звісно, була складною. На кожному кроці мінометні обстріли, все стріляло і палало. Коли чули нереальний свист, то одразу лягали на землю. Так було разів 15, зізнається Міха. Урешті, хлопець автобусом добрався до Києва. Проте процес евакуації був пекельним.
«Люди переходили на фоні мінометних обстрілів і їх закидували в автобус. Якась бабуся почала молитися і всі почали молитися разом, бо в мить автобус могло зрешетити. Людей просто брали за шкірку і «закидали» в автобус», — пригадує бучанець.
Опинившись у відносній безпеці, хлопець втратив зв'язок з рідними і від цього було ще гірше. Коли ж ті відгукнулися, радості не було меж, зізнається Міха Невідомський. Каже, що такі емоції може зрозуміти лише той, хто пройшов крізь це пекло.
Багато людей загинули через обстріли. Проте багато хто не впорався психологічно з цією ситуацією. Люди почали зловживати алкоголем, цигарками, навіть ті, хто більше енергетика нічого не вживав. Померли і ті, хто мав хронічні хвороби, проблеми з серцем, розповідає репер із Бучі.
Згодом хлопець з Києва повернувся до Бучі доглядати за покинутими тваринами, будинком і рідними людьми. А ще музикант намагається далі жити і займатися творчістю. Музикант планів не будує зовсім і не думає про те, що буде робити після війни. Старається втілювати бажане зараз, адже не знає, що буде далі. На думку Міхи, зараз дуже багато речей стали другорядними. І зараз точно не час таїти образи або відтягувати важливі події.
«Треба вміти просити пробачення. Життя дуже коротке, а тим більше, коли прийшла війна і час ще більше скорочується. Так, люди ображаються, але це так неважливо. Недарма старі люди говорили про мир, а ми не розуміли. Я можу підтвердити, що війна — це найстрашніше, це навіть не онкохвороба. А ще найстрашніші — це люди, які це починають, точніше це не люди…».
Ірина КМІТЬ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор
