Анна Гнатівна все старається робити сама: і попрати, і попідмітати, і їсти зварити Змалечку тяжко працювала у полі, адже, крім неї, у родині було ще четверо молодших братів. Так склалося, що вона їх усіх пережила і сьогодні святкує поважний 100-літній ювілей при добрій пам’яті і світлому розумі.
"Вікна" завітали до ювілярки напередодні свята. Мешкає Анна Сметаннікова на восьмому поверсі багатоповерхівки на бульварі Незалежності.
— Зачекайте, зроблю вам кави, — припрошує нас Анна Гнатівна. — Вибачте, що пригощаю вас печивом з магазину. Ще донедавна пекла і пляцки, і пиріжки, і хліб. Пам’ятаю, напечу тих пиріжків зо дві миски, то спочатку мої діти ділилися ними з друзями у дворі, а потім вже і внуки та правнуки.
У бабці Анни було четверо дітей, дев’ятеро внуків і сімнадцять правнуків. Один син та двоє внучок уже відійшли у засвіти. Найстаршим правнукам — по 28 років, а наймолодший семирічний Ілля Сметанніков пішов у другий клас Калуського ліцею №10.
— Усі мої і діти, і внуки здобули освіту, стали лікарями, юристами, інженерами, їх поважають люди і я від того дуже тішуся, — каже Анна Гнатівна. — Я не мала змоги вчитися. Закінчила тільки три класи, бо не було тоді що ні вдіти, ні взути. Одні чоботи на всіх. По черзі носили до школи. Та й, крім того, мусіла з братами малими сидіти, поки тато з мамою робили в полі. Мали корову, трохи землі — з того й жили. А потім почалася війна. Ми жали пшеницю, мололи в млинках зерно і віддавали німцям. Але вони щомісяця висилали нам посилки, у яких була крупа, цукор, шоколад. А потім сталася біда, у нас у війну повністю згоріло все господарство. Спали на патиках під оборогом, мерзли. Тоді я поїхала у Калуш, влаштувалася на роботу на калійний комбінат. Там познайомилася зі своїм чоловіком Олександром Васильовичем Сметанніковим. Він пройшов усю війну і повертався додому в Алтайський край. Але так сталося, що ми зустрілися і він залишився у Калуші. Ми спочатку розписалися, а згодом взяли шлюб у церкві Святого Архистратига Михаїла. У 1946-ому році вона ще була греко-католицькою.
Згадує Анна Сметаннікова і повоєнні нелегкі роки. Чоловік Олександр влаштувався на роботу на калійний комбінат, працював начальником зміни у службі охорони, а вона доглядала дітей. Спочатку жили на квартирі, згодом побудували хату на колишній вулиці Пархоменка.
— Чоловіка мого дуже поважали і на роботі, і по сусідству, — із сумом згадує ювілярка. — Він був дуже роботящим, усе вмів зробити. Особливо йому вдавалися вироби із свіжини, бо він був і вмілим різником. Досі мої діти пам’ятають татові сальтисон і ковбасу. Але у 1980-ому Олександр Васильович помер, а через шість років провалилася шахта і ми знов залишилися без житла. Мені і молодшому сину Мирославу дали квартири у цьому будинку і я досі тут живу. Але дуже люблю землю, і коли моя дочка Валентина поїхала в Іспанію, лишила мені город, то я весь свій вільний час там працювала. Аж до 90 років. А потім діти і внуки почали мене сварити, щоб я лишилася вже того городу, то я собі на балконі насадила квітів, і тепер маю за чим доглядати.
Ще донедавна Анна Гнатівна сама виходила у двір будинку, щоб покатати правнучку у візочку, сходити за продуктами. Але останній рік, каже, уже не може: почалися проблеми із тиском, ноги болять. Проте по господарству у квартирі усе старається робити сама: і попрати, і попідмітати, і їсти зварити.
— Я звикла багато рухатися, тому не уявляю себе без якоїсь роботи, мушу щось робити. То підмету, то піду на балкон квіти попідливаю. Раніше ще кріп з петрушкою тут садила. Їсти варю небагато, скільки мені треба. Що є, то й їм. В основному — каші, трохи м’яса, трохи юшки. Ади, маю чотирьох внуків-стоматологів, а зуби всі поскладала в коробку, — жартує Анна Гнатівна.
Ігор МУДРИК, журналіст
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор
