Іздрика знають як блискучого літератора, на творчі зустрічі з яким збираються сотні шанувальників. Фото: Богдан Скаврон Юрка Іздрика знають як блискучого літератора, на творчі зустрічі з яким збираються сотні шанувальників. Про нього говорять як про надзвичайно ліричного та водночас брутального й епатажного поета. Свого часу широке визнання отримала його проза, коли вийшов у світ роман «Воццек», а збірка есеїв «Таке» отримала нагороду «Книга року ВВС 2009», пише у Фейсбуці журналіст Богдан Скаврон.
Тепер він виконує свої поетичні тексти під супровід ритмів електронної музики з гуртом DrumТИатр, викликаючи шалене захоплення у молодіжної публіки. Його сценічний образ яскравий та вибуховий і вабить до себе загадковим магнетизмом. Натомість поза сценою Іздрик тримає дистанцію зі своєю аудиторію. Навіть у соцмережах він спілкується виключно через вірші, які з’являються, щоправда, ледь не щодня. Жодних коментарів щодо суспільно-політичних подій, мінімум лайків під постами, ніякої участі у так званих соцмережних «срачах».
Щоб відверто поговорити із Іздриком про політику і не тільки, довелося завітати до його рідного Калуша на Івано-Франківщині, де упродовж останніх семи років з перервами на фестивалі та гастролі проживає цей кумир просунутої молоді та 57-річний пенсіонер-чорнобилець. Сидячи на кухні Іздрикового помешкання, де вкотре з невідомих причин відключили водопостачання, з цікавістю спостерігаю, як господар хлопає в долоні і в коридорі раптом запалюється світло.
«Якісь проблеми з електропроводкою, але на дівчат це діє дуже вражаюче», — пояснює поет.
Своє помешкання Іздрик порівнює з мушлею равлика — сюди він повертається після кожної поїздки емоційно та фізично виснажений, ніби в якесь магічне «місце сили».
«Калуш для мене — це оця квартира, яку я відчуваю майже фізично. Моя подруга якось сказала мені: в тебе навіть комарі не живуть, бо ти ультимативно займаєш весь простір. Так равлик ультимативно заповнює свою мушлю, буквально розтікається в ній», — зауважує він.
— Де ти буваєш поза домом? У тебе є потреба у мистецьких тусовках, компанії однодумців? Ким ти себе почуваєш у соціумі?
— Все життя мене переслідувало відчуття, що я маргінал та аутсайдер. І це не якийсь вбивчий діагноз чи жалоба. Це дуже добре, мені подобається така суспільна роль — в ній я найпродуктивніший, найбільш органічний, мені в ній найкомфортніше. Для мне великою проблемою є комунікація з людьми, але як біологічна істота, представник стадних тварин, я потребую отримувати схвалення від спільноти.
Функцію соціалізації в таких найпримітивніших формах як успіх та популярність за допомогою фейсбука я перевів у віртуал, це дозволяє мені більшість часу проводити вдома, не рухатися, не впрягатися у проекти. У той же час кілька разів на рік я виїжджаю на якісь фестивалі, форуми, як от у Львові, де відриваюся по повній програмі – комунікація, виступи, «папа» в центрі уваги. Ну і це мої заробітки.
Відколи я пішов на чорнобильську пенсію, яка мені належала від 50 років (зараз вона становить аж 1450 гривень!), я вирішив прожити залишок років собі в кайф. Перше правило — не робити того, що не хочеш. Єдина мудрість, якої я за всі роки набрався – все потрібне приходить легко, самостійно і без напруження. Інакше ти кайф відловлюєш від биття головою об стіну.
— Ти спостерігаєш за сучасною політикою? Яке твоє ставлення до артистів у владі?
— Публічна політика — це той самий шоу-бізнес. Те, що найбільше зачіпає суспільну думку – президентські вибори, перманентні дискусії про реформи або ж суперечки про Супрун — не має жодного стосунку до того, що реально відбувається в країні.
Насправді ж існує такий постфеодальний тип економіки – збирається максимальна кількість податків, зборів, акцизів, після чого відбувається дерибан цих бабок. І я боюся, що ця система, побудована на пилянні бюджету, ніколи не реформується. А особливо переживати за Супрун я не бачу підстав.
Як більшість нормальних людей, я не можу без огиди дивитися на Зеленського як на медійного персонажа. Я не дивився його виступів у 95 кварталі і зараз не дивлюся, це один і той самий жанр. Але всі ті люди, які вважали, що телевізор — це нормальна річ побуту в квартирі, а в цьому телевізорі можна дивитися 95 квартал і над ним сміятися, їм буде важко вийти з цієї залежності.
Я все життя люблю музику, паралельно нею займаюся, але любов до музики не змушує мене емоційно переживати всі «срачі» навколо Євробачення, бо Євробачення з музикою не має нічого спільного, це різновид публічної політики. Це щораз ближче до цирку – а цирк я не люблю, і театр не люблю, і оперний театр також не люблю.
Головними полюсами на виборах, як на мене, були Зеленський і Вакарчук. І Вакарчук програв, бо його мистецтво більш інтелектуальне, більш дівчаче. І він жалюгідно виглядав, коли своїм тоненьким голоском перед натовпом свинарчуків говорив про корупцію та олігархів. Це викликало бажання обняти і плакати. Я би голосував за Зеленського.
— Чи не виникало в тебе бажання податися в депутати чи, не дай бог, у президенти? Не підходили з такими пропозиціями, все таки популярний поет?
— Усе, що у мене є – це моя репутація. От Славко Вакарчук за сезон повністю знищив свій сценічний імідж та медійний образ. Навіщо? Я краще залишуся співцем любові на старість
— А як ти ставився до тих революційних подій, що відбувалися в країні, до війни на Сході?
— З кожною революцією, починаючи від революції на граніті у 1990 році, моє ставлення було все спокійнішим. На Майдані я вже не був учасником, хоча страшно за все переживав. А на війну моя перша реакція була: це не моя війна. Зараз я би такого не сказав, бо війна розповзається по всій Україні, відбувається велике змішування народів, дедалі частіше доводиться зустрічатися з людьми урбанізованого півдня і сходу.
Це люди із сильним, але стерильним радянським бекграундом. За браком місцевої традиційної культури вони щойно через українську мову відчувають себе українцями, у них вакуум в голові щодо вишиванки і Шевченка, але в них нема тієї архаїки, яка опирається новому, тому я дивлюся на них з великою надією.
— Під час поїздок на літературні зустрічі, виступи «Друмтеатру» до тебе приходить тільки україномовна публіка? Як тебе приймають на сході чи на півдні?
— Мовне розділення завжди мене дратувало ще з радянських часів, це був такий маркер – свій-чужий. Тепер я так гостро цього не відчуваю, бо розумію, що мова сильно ферментує завдяки медіа, перемішуванню всередині країни, мені цікаво за цим спостерігати. Взагалі я вважаю мову самостійною стихією, яка форматує наше мислення і відповідно - дійсність.
На мої читання люди ходять за емоціями – так, як в кіно. Це не література, це ближче до музики. Передача емоцій відбувається за допомогою слів, але семантична складова грає меншу роль, ніж фонетична , вона формує образи, ауру, атмосферу, а все решта робиться ритмом.
Моя аудиторія – це ровесники моїх дітей, умовно кажучи, мого Андрія. Тому жодної постмодерної гри в моїх віршах уже немає, жодних відсилань, жодних цитат, навіть цитування Біблії цим поколінням не буде прочитане, вони все читають, як з чистого листа, як нове. Тож в моїх віршах переважає просте висловлювання: що бачу, то співаю. Ніякої літератури.
— Можна зауважити, що серед відвідувачів твоїх літературних вечорів та виступів із “Друмтеатром” переважають жінки? Чому вони тебе люблять?
— Іван Малкович, один з моїх видавців, називає мене “дамський угоднік”. Але почнемо з того, що мені не подобаються люди як біологічний вид. Я вважаю, що це тупикова гілка еволюції. Хоча це не заважає мені любити окремих людей як природні феномени і усвідомлювати, що жінки мені подобаються більше. Це також тупикова гілка еволюції, але якось вони краще зроблені чи що.
Мені здається, що жінка як створіння і тип психічної організації набагато продуктивніша у нашому швидкозмінному середовищі. Я думаю, ми вже увійшли в епоху матріархату, хоча це ще ніяк не зафіксовано. До речі, я маю свій внутрішній реєстр найвидатніших жінок сучасності і з ними всіма намагаюся мати близький зв’язок, бо відчуваю, що це буде потрібно.
Інша справа, що у моєму новому житті, яке розпочалося після п’ятдесяти, у мене трапилося і “перше кохання”, яке було таким інтенсивним і мотивуючим, що я почав писати як закоханий підліток. Стан закоханості у сенсі нейрофізіологічному та хімічному, як баланс нейромедіаторів та гормонів, є для мене найкращим, в ньому я себе найкраще почуваю — я активний, в мене не виникає проблеми з сенсом буття, я мотивований на щодень, для мене написати вірш для коханої жінки — це суперсенсовне заняття. Коли я писав вірші кожного дня, я прокидався з якимось рядком і жив з цим цілий день, а коли дописував, з’являлося відчуття виконаного обов’язку, задоволення - мозок тобі виділяє дозу серотоніну.
Любов, як і кожна хімія, має свої межі в тому числі і часові, у гострій фазі вона триває три роки, потім минає і знову треба шукати для себе новий об’єкт у зовнішньому світі, який би привів твій внутрішній світ до бажаного балансу гормонів.
Ясна річ, не можна закохатися з власної волі, як і вмерти з власної волі, але навколо стільки прекрасного, що не конче цим об’єктом мусить бути жінка. Минулий п’ятирічний цикл у мене пройшов під знаком електронної музики, в яку я закохався. Правда, музиці ти віршів присвячувати не будеш, бажано, щоб за тою музикою десь вдалині маячила якась фігура, постать музи.
— Чи не є сьогоднішній агресивний фемінізм виявом того матріархату, про настання якого ти говориш? Яке твоє ставлення до активності феміністок і до того, що в мову все більше проникають різні фемінітиви?
— Нинішній фемінізм — це та сама публічна політика чи Євробачення. Це піна, яка піднімається нагору, це те, що ми бачимо. Справжні “нарвані суки” попивають собі винце в тісних компаніях і говорять про свою жіночу долю чи якісь, на наш погляд, неважливі речі.
За фемінітивами стежу, бо чутливість до мови є, напевно, основною моєю рисою, особливістю психофізичною, звідки моє писання виростає. Я читач крутіший, ніж письменник. Ті нові словечка я не можу оминути увагою, бо вони надто вже викличні, смішні та найчастіше потворні. Я не можу їх використовувати, а якщо використовую, то в іронічній чи пародійній манері. Напевно, частина з них залишиться в мові, якщо не будуть такі вульгарні як “режисерка” чи “поетка”.
— У своїх віршах ти нерідко використовуєш ненормативну лексику. Це ти робиш навмисне, щоб епатувати читачів, чи просто інших слів там не можна підібрати?
— Мені щоразу важче говорити чистою літературною мовою, хоча я можу і вмію це робити. Але мені простіше послуговуватися сленгом пацанчиків з району, який я сприймаю не розумом, а якимись рецепторами. Ненорматив – це святе, я без нього не можу. Мама ще мені закидала: як ти можеш писати з такими словами. Я пояснював на прикладі, який її зрештою не переконав, що на фортепіано є чорні і білі клавіші, я міг би грати тільки на білих, але чому я повинен себе обмежувати – це збагатить діапазон, емоційну палітру.
— Як майстер, для якого мова є робочим інструментом, ти стежив за недавніми змінами у правописі? Вони тебе якось напружують?
— Знаємо з історії, що всі революціонери, які хочуть різко змінити свідомість мас і маніпулювати ними, змінюють правопис. Це змушує людей до мозкових зусиль, до яких вони не звикли. Це так само, як запровадити політкоректність чи якісь нові табу. Коли людина буде змушена постійно спотикатися об нові слова, контролювати своє мовлення, нею буде простіше управляти. Більшовики так зробили. Це такий останній притулок негідників.
— Що сформувало твої літературні смаки? Що ти читаєш тепер і радив би почитати?
— Мої орієнтири були не тільки літературними, але й життєвими. Спершу був Ремарк, а потім чотиритомник Гемінгуея в українському перекладі, який дав перше усвідомлення того, що українська мова може годитися для того, щоб написати любовного вірша дівчині. Що стосується впливу на стиль життя, то знаємо, що і в Ремарка, і в Гемінгуея (причому в усіх чотирьох томах) споживання алкоголю було одним із найфундаментальніших подієвих, ритуальних та образних моментів.
Останніх років 15 не читаю художньої літератури зовсім, чужі історії – це якась нісенітниця. Раніше переслухав, бо читати мені важко фізично (Іздрик переніс операцію для відновлення майже втраченого зору, - авт.), улюбленого свого Пелєвіна, останнім сильним переживанням, пов’язаним із літературою, був Сорокін, який здивував тим, як уміло вибудовує свій метасвіт і яким візіонером в ньому він є. А радив би почитати те, що зараз у мене викликає найбільший інтерес – лекції з нейрофізіології, астрофізики, молекулярної біології, нейролінгвістики, палеонтології, археології чи антропології, тепер це перемішано.
В останній лекції з палеонтології я слухав про одного нашого спільного предка, такий праорганізм із розряду плоских червів. Ця істота нагадувала аркуш формату А4 і складалася тільки з трьох шарів клітин, і це страшенно було важливо, бо клітини середнього шару вперше опинилися не в довколишньому середовищі, до якого вони звикли, а були оточені зусібіч іншими клітинами і їм доводилося з ними кооперуватися, щоб отримувати потрібні їм речовини. Це було дуже важливим еволюційним моментом, бо з цього внутрішнього шару клітин почали утворюватися внутрішні органи. Я це слухав з таким захватом, ніби Жуль Верна читав!
— А що б зі своїх прозових чи поетичних творів ти хотів би залишити для нащадків?
— У моєму випадку вірші виконують багатофункціональну роль. З ними я виходжу на люди, через них відбувається моя комунікація, я реалізую відчуття своєї потрібності, отримую задоволення від зробленого діла. Я написав десь близько двох тисяч віршів, але може з десяток із них можна оцінювати як поезію. Та я й не хочу, щоб після мене щось залишалося.
Не приведи Господь бути Шевченком, щоб твоє прізвище через 200 років постійно якісь люди згадували. Я би не хотів ніяким текстом залишатися — помер, спалили, закопали в горщик з коноплями і потім скурили. Це максимум, чого я можу хотіти. В мене не так багато рядків, за які мені точно не буде соромно через сто років, а може нема жодного. І точно нема ні одного настільки цінного, щоб він мав жити довше, як п’ять років. Та пішли ви нах... бл... з вашою пам’яттю і вашими вишиванками.