58-річний Руслан Зелик: "Ми у війську готуємося до зими. І в тилу люди теж мають готуватися"

Франківчанин Руслан Зелик — перший заступник очільника Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, народний депутат 7 скликання — не зміг залишитися в глибокому тилу, коли треба захищати свою землю.
Переглядів: 1498
Сьогодні 58-річний депутат сьомого скликання у лавах ЗСУ

Сьогодні Руслан Зелик — у Збройних Силах України, у лавах навчального підрозділу, який займається навчанням та підготовкою тих, які йдуть на фронт.

Розмову опублікував у соцмережі очільник Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок.

«Повномасштабне вторгнення 24 лютого, — розповідає Руслан Зелик, — застало мене в Івано-Франківську. Син Остап розбудив: «Тату, бомблять Івано-Франківський аеропорт».

Зразу побіг на роботу. Звісно, що відчуття шоку було присутнє. Як і багато хто  я розумів, що ця війна колись буде, і все ж здавалося, що то буде ще не зараз.

Далі була дуже напружена робота в департаменті. До Івано-Франківська масово ринули біженці, зокрема і з дітьми. І зрозуміло, що саме на наш департамент соціальної політики лягло головне навантаження того часу. Продуктові набори, розселення…  Роботи було стільки, що це був справжній жах. Ми днювали й ночували на роботі – додому бігли хіба в душ, пригадує Руслан Зелик. Попри колосальне навантаження, працівники трималися і  ентузіазм був надзвичайно високий. Завжди відчували підтримку нашого міського голови Руслана Марцінківа, який все це розумів та допомагав, чим міг.  Освіта, соціальний захист, медицина – це власне ті галузі, яким з першого дня війни потрібно було мобілізуватися і працювати.

Поки я пропадав на роботі, дружина з молодшим сином волонтерили: Олексій — днював та ночував у ЦНАПі в Івано-Франкіавську, дружина — приймала біженців у Коломиї.

…А потім на фронт пішов рідний брат, якому 55 років — він служив у 2015 році. Пішов його син, пішов мій зять, три мої похресники. Мені 58 років, я працюю на державній службі, і, певно, міг не йти і може мене навіть і дотепер ніхто не кликав би. Але не міг не взяти в участь в таких подіях. Пішов у військкомат і нині в ЗСУ.

Дуже тішуся тим, що в такий важкий для моєї країни час приношу користь своїй нації.

— Чого нам чекати від зими, яка невпинно наближається?»

— Війна не закінчиться до зими — це однозначно. І ця зима відповідно буде дуже непроста. У війську ми до неї готуємося — копаємо бліндажі, укріплюємося. Думаю, людям в тилу також треба готуватися. Має бути запас таких речей, як свічки, сірники, паливо — хоча б кілька десятків літрів дизелю. Продукти тривалого зберігання.

Дружина жартує, що вони в тилу не пропадуть, навіть якщо у місті відключать електрику  і газ. Свого часу в селі я побудував літню кухню і зробив у ній піч-лежанку, яка опалюється дровами. Ще у домі є стара гасова лампа — мама каже, що колись при такій вчила уроки. Є той гас, який залишила баба…

Тож взимку ми у війську не пропадемо, і сподіваюся, що мої рідні також дадуть собі раду. Важко буде всім — всі мають підготуватися»

— Що нам допоможе перемогти?

Дух і віра.

— А зброя західна?

— Кожна зброя потребує мотивованого солдата, який матиме ті дух та віру і зможе ту зброю правильно використати так, аби знищити якнайбільше ворогів.

— Чому ворог настільки жорстокий?

— А він, той північний народ, завжди був такий. Аби це зрозуміти, треба згадувати розповіді наших бабів та дідів… Дід мені розказував, як совіти прийшли у 1939 в Галичину. Всі ми знаємо, що після того залишилося. Залишився у нас на Івано-Франківщині Дем’янів Лаз, залишилася тюрма на Лонцького у Львові. Я у війську борюся з тими рудиментами, які у декого з совкових часів. Наприклад, з лайкою.  Кажу  хлопцям: ви ж чули, як в орків  син говорить з мамою. Як чоловік говорить з дружиною. Для них цей бруд, ці матюки — це природно. То навіщо вони вам? Маємо відмовлятися від всього їхнього: мови, лайки... Маємо йти своїм шляхом.