У 36-річного бійця славетної 93-ї бригади "Холодний Яр" Сергія Сови залишилися дружина і двоє дітей Ця фотографія з процедури ексгумації облетіла весь світ — вражаючий знімок почорнілої руки із браслетом патріотичного кольору, інформує обласний інформаційний штаб Дніпропетровщини.
Мешканка Нікополя Оксана Сова упізнала свого чоловіка за татуюванням на тілі.
Її коханий — 36-річний боєць нашої славетної 93-ї бригади "Холодний Яр" Сергій Сова. У Героя залишилося двоє дітей.
Син загиблого Марат Сова звернувся до Президента України Володимира Зеленського:
"Ця рука — символ українського Воїна, незламного і мужнього. Дуже Вас прошу посприяти поверненню мого тата додому для гідного поховання. Я ним дуже пишаюсь! І мав би за честь прийняти від Вас нагороду для тата посмертно".
Сергій Сова захищав Україну від 2014 року. Відтоді і носив браслетики, пише Цензор.нет.
«Ще тоді, коли він йшов на війну, їх йому як обереги подарували наші діти. Синочок тоді пішов у перший клас, а донечці виповнився рік. На шиї чоловіка ще були срібні ланцюжки із зображенням Архангела. Наскільки я зрозуміла, рашисти їх зняли та забрали… Ще у кишенях форми Сергія мають бути іграшки від «кіндера», які йому часто віддавала Елінка», — каже дружина.
Він мав звання кандидата у майстри спорту (бокс), був чемпіоном України серед юніорів. Сам вирішив піти на строкову службу у Повітряних Силах України. Разом із дружиною займався дресируванням собак, розведенням порід.
"У нас багато вихованців серед чотирилапих, ми підготували багато собак, які потім ставали чемпіонами престижних змагань. Крім того, чоловік допомагав дресирувати собак і військовослужбовцям, був серед жителів Нікополя відомим професійним кінологом. Обожнював і наших домашніх тварин — двох вівчарок та пса породи кане-корсо. Він завжди казав, що поруч із собаками відпочиває душею", — сказала Оксана.
Під час АТО у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" чоловік боронив Піски, доставляв боєприпаси в Донецький аеропорт. За зразкову службу Сергій Сова був відзначений численними нагородами.
"Напередодні повномасштабного вторгнення Сергія відправили на навчання у Десну, він мав отримати кваліфікацію бойового медика. Втім, настало 24 лютого, і його з побратимами відправили боронити рубежі Харківської області. У квітні він перебував на Ізюмському напрямку. Ми завжди тримали зв’язок, і чоловік був зі мною відвертим, ділився всім пережитим. Сергій пояснював, що повинен воювати і не може покинути побратимів. Це був його поклик", — згадує дружина Оксана.