Населений пункт відомий з XV століття, коли про нього заговорили завдяки покладам солі Так свою розповідь про Калуш розпочинає журналістка Олена Юрійчук на сайті "Івано-Франківщина туристична", яка рекомендує відвідати наступні локації:
- Костел святого Валентина
- Церкву Святого Архистратига Михаїла
- Мультикультурний центр
- Український Народний Дім
- Палац культури “Мінерал”
- руїни Ратуші
- будівлю промислової ратуші
- Кіркут
- “Калуське море”
Якщо спробуєте ввести найбанальніший пошуковий запит “Калуш історія”, інтернет точно видасть ті ж сторінки, які отримала я, і слова з яких насторожували та не обіцяли нічого цікавого. Заздалегідь прошу вибачення у калушан, але “давнє, промислове містечко” – не те, що надихає любительку архітектури пізнавати незвідані нею населені пункти.
Уявіть моє здивування, коли замість промислових пейзажів Калуш вирішив мене зустріти справешньою осінню – теплою, із золотисто-жовтим листям, сецесійними будинками з красивими балконами і — повною відсутністю задимлених, як їх малювала моя уява, труб та сірих будівель заводів.
Чому ж Калуш поставав таким промисловим містом, не даючи волі моїй уяві навіть опісля переглянутих тих чи інших фото перед подорожжю? Зрештою, нічого дивного – промисловою є його історія.
Населений пункт відомий з XV століття, коли про нього заговорили завдяки покладам солі. Перша письмова згадка про Калуш датована 1437 роком, у 1447 р. в письмових джерелах тут вперше згадується місцева солеварня. Калуш на тоді стає однією з найбільших солеварень у Європі, а поруч із цим — пивоварнею. Уявіть тільки, що саме у Калуші, а не у місті Лева, було зварене перше "Цісарське" пиво, яке експортували до сусідніх країн. У 1549 р. польський король Сигізмунд Август надає Калушу магдебурзьке право, відтоді поселення отримує статус міста із власним гербом – три топки солі на червоному тлі засвідчують про солеваріння як основний промисел. Сіль у Калуші видобували до початку XVIII століття, доки австрійський уряд не ввів монополію на використання надр земель, і зрештою почав прикривати солеварні. На цьому промислова історія Калуша могла отримати своє завершення, якби не 1804 рік — тоді місцеві робітники, працюючи у шахті, знаходять поклади “гірких” солей – каїніту та сильвініту, і для міста це стає новим витком у історії та славі його хімічної індустрії, яка набула найбільшого розвитку у 50-60-х рр. ХХ ст.
Місто з двома ратушами?
Плануючи подорож до Калуша, я заздалегідь визначила для себе – не хочу типового туристичного маршруту памʼятками, а хочу побачити місто з маловідомих його сторін (про “Калуське море” чули? а про дві ратуші міста? а про кіркут посеред масивних забудов? отож бо!). Якщо ваші забаганки не поступаються моїм, для таких прогулянок беріть на озброєння цей маршрут, або — шукайте місцевих провідників. Показати мені місто у недільний осінній ранок погодився головний редактор місцевого інтернет-видання Остап Микитюк.
Мандрівка розпочинається ідеально (принаймні, для мене) — на вигляд закинута територія за високим парканом, вхід у який треба підгледіти уважним оком (вулиця Костельна, 5). Ходити тут треба дуже обережно – будівля, до якої ми підійшли, у аварійному стані, стіни тримаються іноді на чесному слові, як і залишки стель чи даху; здається, що необережний ваш пчих, і на голову звалиться вся столітня історія міста. Досі не розумієте, що перед нами? Здивуєтесь, та ці руїни – колишня ратуша, приміщення, де сто років тому засідав магістрат. Будівлю збудовано в 1898 році. Це була класична г-подібна споруда. Ще на початку 90-х ХХ ст. вона мала типове планування – тут містились адміністративні установи, кут ратуші увінчувала класична вежа з годинником – у звиклих нам традиціях європейської архітектури. Втім, вже за часів незалежності ратуша продовжила руйнуватись, у 2013 році “пережила” пожежу. Тоді вежу з годинником було втрачено.
Рік тому було оголошено про плани реставрувати памʼятку, втім, з війною в Україні про такі проекти говорити не на часі, тож калуська ратуша чекає ліпшого дня.
Навколо ратуші очі мандрівника загрозливо обіцяють розбігтися у різні боки: по ліву руку розташований помпезний Мультикультурний центр — відреставрований колишній Концертний зал калуського коледжу культури і мистецтв (а перед тим Будинок товариства "Сокіл"), споруджений на початку ХХ століття.
По праву руку увагу мандрівника привертає спершу декор, а тоді власне будівля – Український Народний дім (вулиця Тараса Шевченка, 8). Збудований 1880 року в стилі модерну з великою кількістю елементів класицизму, будинок досі слугує за призначенням: у давніші роки тут виступав Іван Франко, проводились творчі вечори та ідеологічні збори тогочасної культурної еліти.
Оминаємо Народний дім і піднімаємося вище – тут, в оточенні ялин, височіє найдавніша мурована памʼятка Калуша, що збереглась до нині, – римо-католицький костел святого Валентина (вулиця Тараса Шевченка, 10). Як і чимало релігійних памʼяток, костел спершу був деревʼяним – король Казимир IV Ягеллончик надав фундацію на його побудову у далекому 1464 році. Досить швидко місцеві католики звели костел для богослужінь, і сюди з Кракова було привезено навіть орган. Втім, деревʼяні споруди недовговічні, особливо, коли містечко піддається частим набігам татар. Постійну, камʼяну памʼятку будують до 1845 року, пізніше змінюючи за проектом Тадеуша Обмінського, безперечно відомого за чималим архітектурним спадком, залишеним у Львові. У радянські часи костел святого Валентина не шкодували совєти: тут розташовувалась чоловіча лазня, а також спортзал. Повернули костел римо-католицькій громаді та розпочали тут служіння у 2008 році.
Калуський костел святого Валентина насправді приховує більше цікавих деталей – у його дзвіниці можна знайти дзвін, виготовлений ливарнею відомих на всю Європу (але трохи несправедливо забутих у нас) братів Фельчинських.
Хто ж вони такі? Історія розпочинається здавна: у 1808 році до Калуша разом зі своєю молодою дружиною прибуває Михайло (Міхал) Фельчинський. Чоловік працює з металом, і продовжує справу тут, у новому для себе місті. Він відкриває власну ливарню, але справжньої слави майстерня дзвонарів здобуває під керівництвом двох його правнуків – Івана та Франца. Брати перебирають всі справи, займаються литтям дзвонів, підсвічників, хрестів, відкривають майстерню також у Перемишлі. У часи Другої світової війни сховок ливарні, де було чимало різноманітних дзвонів всілякої величини, вивозить радянська армія. Зараз у місті збережено один витвір братів Фельчинських – це дзвін, подарований ними у 1928 році пожежному депо, що розміщувалось на старому калійному комбінаті, а нині він знаходиться у місцевій пожежній частині.
Фельчинські залишили добру пам'ять про себе і зробили чималий внесок у розвиток містечка. До сьогодні збереглась будівля дзвоноливарні, дім, де мешкала родина, та багатоквартирний будинок, який вони побудували (вул. Степана Бандери, 24).
Минаємо сецесійну архітектуру: у Калуші на диво добре збереглися без особливих металопластикових "покращень" австрійські та побудовані за "бабці" Польщі вілли, перемонтовані на багатоквартирні будинки. Пройдіться вулицею Майдан Шептицького – повз затишний ряд ми виходимо до ще однієї сакральної памʼятки Калуша – церкви Святого Архистратига Михаїла. Як і костел святого Валентина, ця греко-католицька святиня розташована трохи на узвишші, споглядаючи на відвідувачів. Памʼятка – один із найстаріших мурованих храмів, збудований у 1904–1913 роках Василем Нагірним у візантійському стилі. Цікаво, що у перші роки свого існування церква, як і костел, могла похвалитися пʼятьма дзвонами ливарні Фельчинських – потім вони були конфісковані у 1943 році окупаційною німецькою владою.
Мета подорожі розташована трохи далі, і повірте, що вам буде на що цікавого глянути: поки ж рухаємося далі вулицею Чорновола. На роздоріжжі, оточений безліччю дерев (я вже казала, що Калуш — дивовижно зелене місто?) стоїть монументальний Палац культури "Мінерал" (вулиця Чорновола, 20).
Його будова, спереду з колонами та двома фігурами, залишеними як радянський спадок (праворуч на перехрестя вулиць поглядає жінка, ліворуч прикрашає Палац радянський льотчик), спершу чимось нагадує навіть оперний театр у Львові, а якщо обійти ззаду, то помпезні сходи, які розбігаються на два боки будівлі, й узагалі в голові викликають спогади про палац Потоцьких у тому ж таки місті Лева. Втім, знайти хоч якісь згадки про те, що при побудові палацу у 1953 році надихалися старою архітектурою – важко. Зараз тут діють вокальна студія, кавʼярня та кінотеатр.
Друга ратуша Калуша
Цікавинка, про яку, насправді, я й не здогадувалась, приїжджаючи в місто, і яка, врешті, стала однією з цілей подорожі і чи не найкрасивішою з дивовиж, чекає відвідувачів на вулиці Фабричній, 3. Двоповерхова будівля з фронтоном, на якому красується вежа з годинником – ніщо інше як промислова ратуша.
Як так склалося, що Калуш отримав одразу дві ратуші на одне місто? Давайте розбиратися!
Власне, все це – завдяки знайденим наприкінці ХІХ століття у місті покладам калійних солей. У 1867 році граф Потоцький, а також два підприємці Маргунес та Офельгам, створюють підприємство з експлуатації калійних солей. Звісно, для таких справ потрібне приміщення, тож трохи згодом адміністрація з фабричних кабінетів (зараз від них залишились частково приміщення, а частково – поруйновані стіни) переміщається в окремо збудовану промислову ратушу. Її, на відміну від ратуші в центральній частині Калуша, оминають негаразди та пожежі – промислова ратуша стоїть у трохи занедбаному, та збереженому стані.
Неможливо оминути увагою вежу – на ній розміщений годинник, виготовлений на фірмі Міхала Мєсовича, який був відомим засновником та власником фабрики вежевих годинників. Подейкують, що механізм збережений та досі в робочому стані, хоч вгледітись та переконатись у цьому самостійно, дуже складно.
Зробимо невеликий, але потрібний гак і повернемось на вулицю Степана Бандери, 11 – тут буквально змушує відірвати погляд від проїжджої частини, чимала та красива будівля дитячої музичної школи. Втім, за цими вишуканими стінами і збереженими дверями прихована давня історія. Вивчати музику школярі тут стали трохи більше 50 років тому; до цього ж у 1939 році тут ще був повітовий суд, а от за часів радянської окупації у стінах теперішнього навчального закладу розміщувався гарнізон, у підвалах була вʼязниця.
Кіркут посеред радянських забудов
Ще одне місце, куди звичайний турист мабуть що не потрапить самотужки, потрібно добряче пошукати, адже памʼятка розташована в цілком звичайному мікрорайоні, зведеному у радянський час. Мова йде про єврейський цвинтар — кіркут, історія якого починається з кінця XVII століття.
Велетенське кладовище площею понад гектар можна знайти у районі вулиць Біласа і Данилишина. Тут похований праведник Іцхок Лайфер, батько засновника хасидської династії у Надвірнянському районі Івано-Франківщини, а самих надгробків — очищених, пронумерованих та вивчених організацією “Єврейська Галичина і Буковина”, збережено далеко за тисячу. Розглядаючи малюнки на мацевах (написи прочитає хіба добрий знавець івриту, адже де-не-де літери втрачено), на кіркуті можна провести не одну годину: дослідники зауважують, що тут напевно що поховано чимало представників єврейської еліти. Як і у багатьох містечках Галичини, до Другої світової війни у Калуші мешкало чимало євреїв – близько шести тисяч було винищено у роки нацистської окупації, про що туристу нагадує стела, яка височіє над кіркутом.
Історія Калуша доволі цікава, то ж хто захоплюється історичним та архітектурним минулим містечка, радимо стежити за сторінкою Old Kalush/Старий Калуш у мережі Фейсбук.
"Калуське море"
Якщо вам, як і мені, пощастить навідатися у Калуш за гарної погоди, перш ніж покинути місто та вирушити на пошуки пригод, обовʼязково зазирніть до місцевого моря. Здивовані? Що ж, як і я!
“Калуським морем” місцеві називають затоплений понад десять років тому котлован, також відомий як Домбровський карʼєр. Тут довший час видобували калійну сіль, але коли роботи припинились, частково штучним шляхом, а частково природнім, шахта почала наповнюватися водою, зрештою утворивши надзвичайно красиве місце для відпочинку як калушан, так і туристів. Зважте, що купатися у Калуському морі вкрай нездорово, адже у воді чималий вміст солей. Втім, відпочивати на березі, засмагати та просто втекти на певний час від побутових проблем з пікніком – дуже вартує.
Помилувавшись надзвичайним краєвидом ("морем" Калуш вкотре розбив мої стереотипи), виїжджаю з міста об’їзною дорогою на автомобільний шлях Н 10. Далі буквально без жодних поворотів за якихось п’ятнадцять хвилин мене зустрічає спершу облаштований швейцарською фірмою тартак, а потім і знак – подорожуючих вітає Брошнів-Осада.
Наша подорож Східною Бойківщиною тільки починається, я не прощаюсь, а кажу "до швидкої зустрічі". Калуш – початок цього разу тривалішого маршруту і з ним ми насолоджуємось історією й памʼятками та ловимо за хвіст останні осінні теплі дні цього року.
