Побратими по службі називали Віктора «батьком». З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, загартований важкими боями в АТО, пораненням і смертю побратимів, Віктор Паньків без роздумів вирушив на передову — боротися за незалежність і територіальну цілісність України. Названий батько свого взводу, мудрий учитель, наставник і вірний друг. Таким для побратимів по службі Віктор Паньків залишиться назавжди, інформують "Вікна" з посиланням на Національну поліцію.
Йому було лише 36. Родом із Калуша, жив у Івано-Франківську. Поліцейський-спецпризначенець, командир взводу. Майстер спорту з паверліфтингу. Добрий, чуйний, сильний. Про таких кажуть — «Людина з великої літери».
Дружина Оксана з великою любов’ю і теплом згадує про свого коханого. З Віктором Оксана познайомилась понад десять років тому. Спершу дружили, потім ‒ зустрічались. А перед самим відправленням на фронт – одружилися. Як чоловік та дружина вони були разом лічені години. Зі сльозами на очах жінка пригадує:
«Перед виїздом у відрядження його відпустили буквально на декілька годин, і цей час ми використали для того, щоб одружитися. А тоді він поїхав на Київщину. Ми навіть фотографію не зробили… Він хотів просто бути щасливим, дуже любив природу, насолоджуватись світом і життям. Дуже хотів дітей».
Оксана розповідає, що в житті Віктора на першому місці завжди була робота, служба в поліції. Служити Україні ‒ у нього в крові. І жінка це знала, і завжди ставилась із розумінням. Бути правоохоронцем – його дитяча мрія.
Остаточно з професією визначився під час служби в армії: розумів, що любов до спорту і сильний характер допоможуть втілити мрію в реальність. Так і сталось, потрапив в омріяний спецпідрозділ. Тут став командиром взводу, отримав десятки нагород, медалей та подяк за сумлінну службу. Запорука його успіху ‒ у вимогливості до себе, підлеглих і до роботи. А ще ‒ в неабиякому авторитеті серед колег-спецпризначенців.
Побратими по службі називали Віктора «батьком». Поліцейський Руслан Джегалюк, вихованець і приятель загиблого, розповідає:
«Він був моїм командиром взводу. Вперше ми познайомилися, коли складали заліки з фізичної підготовки. Віктор приймав у мене другий спаринг, найважчий. Вимогливим був… Уже згодом я зрозумів, що він мене так перевіряв: … чи вистою. Так і подружилися. Сумно, адже вся рота залишилась без «батька».
Війна прийшла в життя Віктора Паньківа у 2014-му. Пекельне горнило боїв на сході України неабияк загартувало тіло і сильний дух молодого бійця: звільняв від терористів Слов’янськ, дивом вижив на горі Карачун, отримав осколкове поранення під час мінометного обстрілу. Але ніколи не скаржився. Бути першим із перших ‒ його непорушне правило.
24 лютого, коли росія розв'язала повномасштабну війну проти України, Віктор Паньків уже був у повній бойовій готовності. Товариші по службі пригадують, що Віктор повсякчас підіймав бойовий дух побратимів.
«Він знав, що таке війна. І не хотів, щоб ми це пережили, — розповідає Руслан Джегалюк. — Казав, що спочатку буде дуже страшно. Головне — триматися разом. Він хотів донести цей досвід нам. Вірив, що ми переможемо».
Віктор одним із перших зголосився вирушити на фронт. Спершу командира взводу №2 роти поліції особливого призначення ГУНП в Івано-Франківській області відправили на Київщину, а звідти — на бойові завдання у Запорізьку область. 22 травня під час масованого ракетного обстрілу Віктор загинув.
