Рани, наче короною з терня, проступали на Степановому чолі і пронизували наскрізь обидві його долоні Звичайний хлопець, що походив із бідної селянської родини, не міг здобути доброї освіти, навчився тільки читати й писати, але Господь чомусь вибрав саме його, аби обдарувати спочатку видіннями Своїх Страстей, а відтак — екстазами, що супроводжувалися стигмами, йдеться в публікації Неоніли Стефурак у "Франківській газеті".
Оті стигми, тобто рани Христові, що, наче короною з терня, проступали на Степановому чолі і пронизували наскрізь обидві його долоні, хтось завбачливо сфотографував на початку сорокових років минулого століття, а відтак ця фотографія потрапила до канадської книжечки «Післанці з таємного світу».
Розповідалося в ній, що під час кожного екстазу Степан наче засинав, а з його вуст починали промовляти українські святі, мученики й пророки — кожен своїм голосом і мовою, притаманною часу, в якому жив. Але найчастіше говорив «Божий післанець, малий Гавриїлко» — хлопчик, який помер у трирічному віці й став ангелом. Це він не раз давав «слово-мур», що Україна буде вільною незалежною державою, пояснював, що такі люди, як Степан, беруть на себе провини свого народу, тяжко караються, щоб підтримувати на дусі інших, не давати їм зневірюватися у важкі часи.
Але крім стигм, Степан володів даром яснобачення. Під час екстазів він розповідав де, коли та за яких обставин відбуваються наради Гітлера і якими будуть наслідки цих нарад; окреслював становище на фронтах; повідомляв, що робиться в таборах і в’язницях; де шукати тих, що пропали безвісти, живі вони чи мертві; як допомогти полоненим. Усе це відбувалося при свідках, занотовувалося і перевірялося.
Починався 1944 рік... Якось, йдучи на Службу Божу в товаристві кількох осіб, перед церквою Святого Миколая у Львові Степан мав видіння своєї смерті. Казав, що його невдовзі вб’ють вороги. Тіло знайдуть не відразу, і впізнати його буде важко, бо очі будуть виколоті, а голова відтята...
Так і сталося. В квітні 1944 року Степан загинув мученицькою смертю. Тіло його знайшли через два тижні після смерті на узліссі. Виколоті очі, відтята голова, а на грудях — рани від двох куль. Військовий лікар, що оглядав тіло, підтвердив дивну обставину: одна з ран була заткана кінцем краватки, і коли краватку витягли, з рани потекла свіжа кров...
Минуло понад сімдесят років від часу Степанової смерті, але пам’ять про українського стигматика не стерли нашарування інших подій і дат. Його могила в селі Ракобовтах на Львівщині доглянута, видано кілька книжок про його подвижницьке життя, але чомусь я дедалі частіше згадую Степанові слова з отієї канадської книжечки:
«Не буде ніякої України, доки не буде хреста на тризубі».
