Росіяни вбили дитячого письменника Володимира Вакуленка

Журналісти отримали фотодокази й результати ДНК-експертизи, які свідчать, що дитячого письменника Володимира Вакуленка вбили на Харківщині під час окупації.
Переглядів: 905
Дані про загибель письменника підтвердила ДНК-експертиза. Фото: Українська правда

Володимир Вакуленко — дитячий письменник, поет і лауреат численних літературних премій, пише "Суспільне".

Володимир зник в селі Капитолівка, що поблизу Ізюма, у березні 2022 року. Батьки письменника понад пів року шукали свого єдиного сина. Згодом стало відомо, що російські окупанти викрали його. Мама Володимира Олена дізналася, де живуть викрадачі й ходила до росіян з проханням відпустити сина. Згодом до неї надходила інформація, що Володимира нібито вивезли з України.

Після того, як українські війська звільнили окупований Ізюм, в місті виявили місце масового поховання. Станом на початок вересня, там знайшли понад чотири сотні тіл. Поховання проводила місцева ритуальна служба, вона ж вела журнал із даними про небіжчиків. Як з’ясували журналісти Суспільного, у цьому журналі, під номером 319 були вказані дані письменника.

Спершу правоохоронці заперечили інформацію про те, що в цій могилі був похований Володимир Вакуленко. 20 жовтня в ефірі національного телемарафону “Єдині новини” речник прокуратури Харківщини зробив заяву про те, що під номером 319 вони виявили тіло невідомої жінки.

Однак розслідувачі "Суспільного" знайшли фото тіла під номером 319, зроблене перед похованням. На ньому — прострелені документи Володимира Вакуленка. Також — татуювання на руці, схоже на те, що мав письменник. Вчора ж дані про загибель письменника підтвердила ДНК-експертиза.

У Вакуленка лишився неповнолітній син. Дитина має інвалідність і потребує допомоги. Чоловік майже ніколи не розлучався із сином.

Ось як Володимир Вакуленко розхпаовідав про себе в блозі на gazeta.ua:

"Моїм селом володіло сімейство Лонгінових. Микола Михайлович, останній із роду, був картярем. Програв дружину. Його помістя на аукціоні купив поміщик Василь Шадлун. Надав ділянки для забудови в тернових чагарниках. 1897-го там поселився мій прапрадід Іван Вакуленко. До 1985-го вулиця називалася Терничною. Потім перейменували на Перемоги. Але листи досі шлють на Терничну.

Прадід Григорій Іванович був землевласником. З восьми його братів і сестер троє пережили Голодомор. 1942-го, за однією з версій, його застрелили чекісти. Дід Григорій Григорович, батько тата, потрапив у полон до німців. Після повернення його відправили на роботи в Тульську область. Помер там від раку легень.

Батьки ганялися за грішми. Працювали в Польщі. Мене виховували прадід по матері Аким із прабабою Настею. Вона показувала, як робити мотанки, багато в'язала. У них було щось істинно українське.

Батьки постачали мені заборонену музику. Першими були Judas Priest. Тоді підсів на російський панк – іншого не було. Носив нестандартну зачіску, сережку в лівому вусі. За це діставалося. Сережки зривали менти й гопники. Підмітав вулиці, а що мав робити, сидячи 15 діб? Ближче до кінця 1980-х мені дали спокій.

Байдуже, хто якої думки про мене. Субкультура зробила з мене повноцінну людину. Нехай і на своїй хвилі, часом шизонуту, як говорять за спиною. Я й далі з патлами, сережками, купою перснів на руках. І обов'язково – з гарною музикою у навушниках чи зовні.

Рок слухатиму навіть на власному похороні.

Наприкінці 1980-х протестував – зривав і палив радянські прапори. З вісьмома друзями виготовили синьо-жовтий. То був 1989 рік, фотографій не робили. Тоді це було небезпечно. Тканини таких кольорів не продавали. Перефарбували білу. Жовтий виходив із помаранчевим відтінком. Дівчина вишила на ньому гроно калини, і повісили прапор уночі на горі Крем'янець. Нас допитували, але ніхто нікого не здав.

Погані звички – ознака рабства. Відмовився від алкоголю й цигарок. Наркотики не цікавили ніколи. Вони гальмують, а я – людина руху.

Курив 30 років. Рік готував себе до того, щоб кинути. Одного дня просто забув покурити. Остання недокурена цигарка досі лежить удома.

Після Майдану почався "синдром героя". Тебе починають поїти алкоголем навіть ті, кого ти раніше не знав. Запив надовго. Дійшло до того, що міг посеред вулиці лежати. "Та з нього вже нічого не буде!" – казали в селі. А я взяв себе в руки. Шість років не вживаю спиртного.

Принципово не спілкуюся мовою окупанта. Хоч довкола всі російськомовні. Насправді я давно забув, як нею говорити.

Доки використовуватимемо російську – доти нас рятуватимуть "брати". 13 тисяч загиблих на Донбасі – лише початок. Московія в Україні зупиняється тільки тоді, коли викосить декілька мільйонів.

Завжди отримуємо те, на що заслуговуємо. Мали шанси почати жити нормально, але змарнували.

Ностальгії не маю. Нащо витрачати час на те, що минуло? Варто пам'ятати своє коріння.

Свобода – це коли обираєш головою, а не тим, що вживлюють із розмов, телеекранів, інтернету, преси.

Слухати панк і вірити в Бога – фарисейство. Але, коли опинився під "Смерчем" на Донбасі, молився.

Віряни Московського патріархату чекають на пришестя Ісуса, щоб знову його розіп'ясти. Такі обряди у сатанистів, які ховаються за хрест.

Вірю в реінкарнацію.

Давно готовий до війни. Єдине – боюся, що в разі окупації Харківщини не зможу провезти дитину через сепарський блокпост. Якщо Віталька істерично засміється – його ж застрелять. Тоді і я ляжу.

Ізюм і моє рідне село – глибока провінція. Половина населення виїхали. Заводи в руїнах. Люди малоактивні. Організовую прибирання. Два роки поспіль робив це сам, лише торік доєдналися декілька осіб.

Якщо не пишеться, не вичавлюю із себе банальщини. Не пишу.

Живу в батьківській хаті. Батько – господар по інший бік хати. Я не лізу в його анархію, він – у мою. Іноді спілкуємось на політичні теми.

Якщо роками спостерігати за каменем, можна помітити, як він пересувається. Повільно, але рухається. Камені теж живі, просто це не наш світ, щоб його розуміти.

У хорошу погоду можемо із сином пройти 30 кілометрів. Головне – щоб у мобільнику грав рок.

Людей стало багато. Землю та вага не особливо тішить. Але, якби жили в гармонії з нею, не мстилася б.

Сплю 4 години вночі й годину в обід. Можливо, через нерви.

Читати потрібно, щоб не стати порожнім. Думки робляться тупими, коли забуваєш про книжку.

Батьків часто викликали до школи. Раз за те, що вимагав у вчительки з німецької відкупити мені зошит, який вона порвала за поганий почерк. Іншим разом – бо показував однокласникам німецьку монету часів Другої світової. На лінійці мене при всіх назвали фашистом.

У бійців під Мар'їнкою був ворон Гром, якому осколком підбило крило. Коли солдатам привозили тушонку, він знімав пробу. На кухні був головний. Попереджав про обстріли – за пів години починав метушитися. Написав про нього новелу.

До пострілів звикаєш. Страшні люди наскрізь гнилі від байдужості.

Що я про любов розповім, коли вже не пам'ятаю її? Був закоханий 2014 року. Наприкінці 2015-го повернувся на Харківщину і зник. Тут нічого шукати в коханні – скрізь російськомовні, а нормальні – заміжні.

Я був популярний серед дівчат. Батьки присилали одяг із Польщі, усілякі брасматіки-помади.

З першою дружиною не склалося. Вона тягла не в той світ, який мені був потрібен.

З другою, Іриною, найщасливіші були, коли не мали грошей і давилися пісними булками. В неї немає материнського інстинкту. Часто дорікала, що я та син заважаємо їй жити.

Не маю часу на помилки. Забагато витратив на попередні стосунки. Хочу знайти пару і жити повноцінною сім'єю. Іноді прокидаюсь – нема з ким побалакати.

Балую сина, як можу. Вдома завжди є солодощі. Не знаю, як у нього складеться життя. То хай насолодиться дитинством.

Гроші мене ніколи не цікавили. Чим більша сума, тим більше потреб. У мене одне життя, не хочу його переводити на зайві клопоти.

Українці не готові миритися з інакшістю. Бувало, батьки відводили своїх дітей в інший кінець кімнати, коли я казав, що у Віталіка аутизм.

Намагаюся зберегти холодний розум. Якщо проявлятиму сентиментальність, син залишиться без батька. Але сліз не приховую".