Прикарпатці розповіли, як формувався їхній бойовий розрахунок — Наприкінці травня, пройшовши інструктаж в начальника штабу "Роста" та отримавши настанову щодо подальшого навчання, ми поїхали на навчання в Запоріжжя, де перший раз побачили гармату, — розповіли артилеристи.
Перше враження, чесно кажучи, було доволі стриманим, але водночас дуже оптимістичним. Не зважаючи на той факт, що дану зброю зняли з консервації й сама вона старша ніж 60 років, ми прекрасно розуміли, що це в будь-якому випадку краще, ніж автомат чи кулемет. Тому ми робили все, щоб наша "Кицюня" — так ми назвали першу нашу гармату — була в максимально хорошому, а головне, робочому стані.
Саме навчання тривало близько тижня, але вже на другий день ми мали поняття та мінімальний рівень необхідних для роботи знань. Хоча, чесно кажучи, тільки тепер розуміємо, після реальних бойових виїздів, що той мінімальний рівень потрібних знань — то занадто оптимістично звучить. Також вже там ми склали для себе картину, як взагалі вона повинна виглядати і як працювати. Якщо на рахунок її кінцевого вигляду було все зрозуміло, тобто це мав бути вантажний автомобіль і на нього встановлена сама гармата, як, в принципі, і є на цей час, то щодо самої роботи було ще багато відкритих питань і тодішнє уявлення не зовсім збігтлося з реальністю.
Киця, автомобіль КрАЗ і Запоріжжя. Станом на кінець червня гармата вже стояла на автомобілі КрАЗ, який спеціально прибув для цієї мети, з якого зняли кузов-самоскид та встановили спеціально виготовлену платформу. Звичайно, що не обійшлося без певних нюансів тому, що та гармата, яку ми підготували для себе, відправилась в інший підрозділ і, відповідно, нам довелось готувати собі нову із того, що залишилось. По факту, змінилась тільки назва з “Кицюня” на “Киця”, але проблеми залишились ті, що й були: потрібна була спеціальна рідина для механізму відкочування, одна деталь для ударно-спускового механізму, та декілька деталей для прицільної системи. І це тільки те, що стосується самої гармати, а ще ж є автомобіль КрАЗ, який також потребував багато доробок. Сама ситуація на кінець червня була досить хорошою тому, що ми вже розуміли, що нам залишалося зробити, щоб бойова одиниця була готова до роботи.
Формування колективу. Можливо, це прозвучить досить суб'єктивно, але цей етап є одним із найважливіших, якщо не найважливіший. Станом на липень сам розрахунок ще не був сформований, але ми продовжували бути звичайною піхотою і далі ходили на позиції, копали окопи та бліндажі й несли службу на спостережниках. На початок серпня, коли всі додаткові моменти по ремонту гармати та КрАЗа були зроблені, — настав той основний момент, який і визначив подальшу нашу долю. Була розмова з заступником комбата "Синоптиком", яка закінчилась фразою “кажи. скільки людей і хто саме тобі потрібен, щоб вона реально працювала і робила роботу”. Більшість людей, які так чи інакше пов'язані із військовою справою розуміють, що в загальному в таких моментах можливість вибору це досить велика рідкість. Можемо із впевненістю сказати, що це був визначальний момент у формуванні окремого бойового розрахунку. Оскільки, хто і що з себе представляє з людей всі вже знали, то вибір був не складний і реально дуже хотілось зібрати не просто бойовий розрахунок, а якоюсь мірою команду, яка надалі стала сім’єю. Ще навіть не маючи бойових виїздів ми вже себе ідентифікували, як окрему одиницю в батальйоні й нам було досить комфортно створювати та будувати новий колектив.
Ми були впевнені один в одному, а також повністю сходились в думці, що війна не для того, щоб бути на війні, а для того, щоб воювати. захищаючи український народ, і дана ситуація нам це дозволяла.
Перші бойові виїзди. Якщо спробувати пояснити це якоюсь метафорою, то, швидше за все, це виглядає, як коли людину хочуть навчити плавати та просто кидають її в басейн. Але в нашому випадку нам дали можливість вибрати басейн, глибину, температуру води та інше. В усіх питаннях, які стосувались роботи, нам йшли на зустріч і ЧУЛИ нас, тому можу із впевненістю сказати, що нам допомагали, і це дуже тішить в наших реаліях. Що стосується перших виїздів, то скільки разів не готуйся, скільки разів не проговорюй хто, що і як робить, але під час роботи завжди виникали якісь непередбачувані моменти.
Позитивний факт, що всі ці нюанси завжди вирішувались під час роботи й на результат не мали якогось негативного впливу. Напевне після 6-7 виїзду ми вже чітко розуміли, що ми сформувались і як команда, і як бойовий розрахунок. Були й перші прильоти по нас і перші наші попадання. Найбільш позитивний факт це те, що інші перестали скептично ставитися до нашої зброї, а, навпаки. побачили, що вона приносить результат, а командування зрозуміло, що є достатньо завдань, які можна перекривати нами. Саме в цей період в нас і появились два основні правила нашої роботи:
1. Стріляти в сторону орків.
2. «Переліт» краще, ніж «недоліт».
Тому ймовірність накрити свої позиції під час роботи була якщо не нульова, то дуже близька до нуля.
Стабільність. Це вже той момент, коли виїзди проходять майже на автоматі, тобто кожен знає свою частину роботи й максимально швидко та ефективно її виконує. Той адреналін, що є, вже не збиває з пантелику, тіло вже виробило м'язову пам’ять на дії, які треба зробити під час виїзду, а мозок повністю зосереджений на процесі та результаті. Самі бойові виїзди це насправді десь 10-15% всієї роботи, яка виконується, але безперечно найважливіші. Доставлення снарядів, підготовка снарядів, пошук вогневої позиції, підготовка вогневої позиції, планування виїзду, синхронізація із корегувальниками та штабом та інше. Результат всього описаного вище визначається за 15-20 хв. Якщо сказати в загальному, то це і є середній час від самого виїзду, до повернення на відстійник, а сама робота тривала в нас не більше 7 хв. Кожного разу ми намагались ставати швидшими й точнішими. В якийсь момент це могло виглядати, як синергія ентузіазму, бажання, знань і сил, які були у все це вкладені. І кожного разу, коли ми бачили відео з результатами своєї роботи, з попаданням по цілях та посадках з орками, чи підривами й вибухами БК ми розуміли, що ми саме там, де потрібні та робимо те, що навчились. Ми розуміли, що хочемо і далі це робити й що робимо те, що ми хочемо. В наших умовах "робити те, що хочеш, те, від чого отримуєш задоволення, захищаючи НЕНЬКУ УКРАЇНУ" — це дуже велика розкіш, а особливо, коли всі з радістю тобі допомагають в цьому, то це тільки сприяє цьому процесу і майбутнім результатам.
Ми постійно продовжували навчатись, застосовували різні види тактики, навчилися керувати та виставляти підривники на снарядах, постійно ділились досвідом з сусідніми підрозділами, з кожним днем ставали кращими, швидшими та впевненішими.
Якщо спробувати якось підсумувати все та зробити якісь висновки, то одне можемо сказати точно, що АЗГ С-60 дійсно варта уваги, не зважаючи на свій вік. Якщо якось схарактеризувати потужність установки, то вона приблизно рівна роботі 80-го міномету, але в нашому випадку — це мобільна гармата, яка може за 2 хв. випустити близько 30 снарядів із корегуванням. Ну і, на відміну від міномета, ми маємо можливість працювати по прямому наведенню.
Якщо виділити якісь окремі моменти, які виникали під час роботи, то є таких достатньо.
Під час нашого першого виїзду наші хлопці перехопили розмову орків і там було щось типу цього: «а шо ето за х...рня, пєрєхваті єйо - да ето польская х...рня, єйо нєльзя пєрєхватіть!»
Був якось, коли наші ж почали по нас з автоматів і кулеметів стріляти, бо не зрозуміли, що то ми за ними працюємо. Але добре, що то була одноразова акція і не результативна.
Якось під час роботи перед нами (150 м) прилетіла 120-ка і командир каже: хлопці, то по нас походу, скручуємось. І тільки чули прильоти в слід, а через два дні приїхали глянути й три ями на місці, де стояла гармата.
З листопада місяця ми "перекваліфікувались" з артилерії в протиповітряну оборону. На даний час наш розрахунок несе бойове чергування з охорони одного з об’єктів енергетичної інфраструктури нашої держави.
Бажаємо нам всім якнайшвидшої перемоги над нашими ворогами й мирного неба!