Побратими Михайла дзвонили після того, як він загинув. 50-річні чоловіки плакали Михайло Неспяк, позивний "Фізрук", загинув 2 липня 2022 року поблизу Лисичанська Луганської області, йдеться в проєкті "Герої Свободи".
У 2015 воював у зоні АТО у складі 72-ї окремої механізованої бригади. 2 березня 2022 року приєднався до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Під час одного з російських мінометних обстрілів прикрив собою побратима Ігоря, але отримав важке поранення. Без батька залишилися двоє синів: 5-річний Матвій та 10-місячний Методій, якого чоловік через війну не встиг побачити вживу — тільки по відеозв’язку.
Про Михайла розповідає його дружина Олена Неспяк:
"Міша віддавав себе кожній справі, за яку брався. Не вмів працювати наполовину. Мав завдання на день — мусив їх виконати. Часто вночі приходили різні думки. Міг прокинутися і записати їх у нотатки. Завжди добивався своїх цілей. І ніколи не скаржився".
Вони познайомились ще підлітками у 2008 році. Через рік після знайомства, 14 лютого, Михайло провів дівчину додому після дискотеки. 14 березня розпочалися їхні стосунки. І “14” стало особливим числом пари.
"Я ще тоді, на дискотеці, зрозуміла, що це моя людина. Мені не було сумно з ним, його все цікавило, але при цьому був серйозним. Чоловік, якого хотіла бачити поруч із собою".
"Пам’ятаю, як зробив пропозицію. Його призвали на службу 9 березня 2015 року. Спочатку був на навчаннях у Київській області, мав можливість взяти відпустку на кілька днів. На Пасху я зібралася до Міші. Привезла паску, ковбаску. Вночі розбудив мене. Дивлюся: навколо пелюстки троянд, свічки. Він стоїть на коліні. Я сонна. Кажу: "Ти що робиш?". А він питає: "Вийдеш за мене заміж?".
Одружилися теж 14 числа, у жовтні 2015 року, коли Михайло повернувся з зони АТО.
"Любив село, природу, тварин, гори. Після АТО почав займатися бджільництвом. Це допомогло йому реабілітуватися. Відчував душевне та психологічне заспокоєння. Запах має цілющі властивості".
Перший вулик Михайло подарував дідусеві на 70-річчя. Потім зробив пасіку у селі Юнашків на Івано-Франківщині — у підсумку це 14 вуликів і 17 сімей.
"Вчився сам: дивився відео на ютубі, читав книжки. Власними руками робив вулики, апіхатку. Кожної суботи приїжджав і доглядав за пасікою. Часто разом збирали мед. Був гарний урожай. Зараз цю справу перейняв його тато. Старається. Цього літа якраз Міша по відеозв’язку з ним часто спілкувався: допомагав, контролював, підказував".
Після 24 лютого Михайло безперервно дивився новини, не спав. Олена зрозуміла, що чоловік збирається на фронт.
"Цього неможливо було змінити. Він знав, що потрібен там, бо вже мав досвід. Думав так: "Піде багато таких, як я, — швидко з цим розправимося".
Михайло воював у Київській, Сумській, Харківській, Донецькій, Луганській областях.
"Ми розмовляли майже кожен день. Часто по відео. Всередині червня їх перекинули на нульову позицію. Тиждень не було зв’язку. Коли подзвонив, плакали від радості. Сказав: "Я думаю, що вже вас не побачу". А раніше писав: "Оленко, тут справжня війна. Пекло. Як у фільмі "Лють". Колись ми разом дивилися цей фільм. І я зрозуміла, що все серйозно".
Олена дізналася про загибель чоловіка наступного дня, 3 липня. Була неділя. Олена збиралися до церкви.
"Тато Міші подзвонив до його мами. Але трубку взяла я. Тоді якраз не було зв’язку. Тому кожен дзвінок — це переживання і напруга. Я говорю до батька, а він слова сказати не може. Тоді подзвонив мій телефон. Повідомили, що Міша загинув. Я не повірила. Скинула дзвінок і подзвонила до чоловіка. Не взяв трубку. Тому зв’язалася з його побратимом Ігорем. Його Міша прикрив собою під час обстрілу. Той все мені розповів.
У мене було передчуття. Перед цим, о 10 вечора, подзвонила до дружини Ігоря. Думала, може їй вдалося зв’язатися з чоловіком. Аня говорила короткими фразами, не розвивала розмову. А потім відправила повідомлення: "Спокійної ночі. Набирайтесь сил, бо у вас є дітки". Вона так ніколи не писала. Аня вже все знала, тому не могла говорити зі мною. Ігор заборонив їй розказувати".
Михайло не встиг побачити Методія, молодшого сина. Тільки по відео. Родина відкладала хрестини на час, коли Михайло зможе приїхати додому. Похрестили Методія вже після смерті батька.
"В 6 місяців Методій сказав перше слово — "тато". Напевно, між ними є зв’язок".
Старший син, Матвій, всім схожий на батька: зовнішньо, емоційно, жестами, мімікою. Такий же впевнений, стійкий, впертий, сильний. Частіше я плачу, ніж він. Заспокоює мене, як Міша колись. Матвій знає, що тато загинув. Переживала за нього, тому звернулася до психолога.
Міша багато говорив з Матвієм. Ніколи не кричав. Старався пояснити, довести, розказати. Прищеплював йому віру в Бога. Вчив, як маму поважати, як ставитися до старших, до тварин, до природи. Вони любили гратися у футбол або у спортзалі коледжу.
Побратими Михайла дзвонили після того, як він загинув. 50-річні чоловіки плакали в трубку. Говорили, що бракує його порад. Колега Сергій сказав: "Був молодим. Але інколи говорив, як дід. Ніби прожив багато років". Міша казав:
"Поки свідомість не прийде до кожного українця, доти держава не зможе йти вверх".
"Моментами буває зневіра. Навіть стає байдуже, як все буде. Думаю: "Чому так сталося?". Але вірю в краще. Бо він пішов, в першу чергу, за сім’ю і дітей. Щоб вони не воювали. Щоб це припинити вчасно. Тримаюся завдяки синам. Я йому пообіцяла, що поставлю їх на ноги. Якщо здамся, що робитимуть? Міша зробив мене сильною. Я відчуваю його, він не дає впасти. Завжди йде поруч", — зазначає дружина.
