Увесь цей час дружина Олександра перебувала у Маріуполі, оскільки змушена була доглядати хвору маму. Після закінчення у 1998 році навчального закладу у Севастополі він став морським прикордонником – спочатку в Одесі, а у 2000-му році продовжив службу в Маріуполі. Там він зустрів майбутню дружину. Звільнився в запас у званні капітана ІІ рангу в 2019-му році. А 24 лютого минулого року знову одягнув однострій, повідомляють інформує Західне регіональне управління Держприкордонслужби України.
«Я ще знаходився дома коли подзвонила сестра і сказала, що почалося вторгнення. Ми спочатку не повірили, але увімкнули телевізор і побачили, що дійсно так і є. Важко було в це вірити…», к розповідає чоловік.
Після того як відмітився у «воєнкоматі», одразу поїхав до свого загону морської охорони. Вихід у море уже був заблокований ворожими кораблями.
«Ми зайняли оборону в порту Маріуполя, щоб не дати можливості ворогу туди зайти і висадити там десант. Крім того, наш підрозділ брав участь і в обороні міста. Безпосередньо в порту я знаходився десь до 17 березня. Потім постала потреба надавати допомогу на інших ділянках, тому з групою побратимів ми вибули на «Азовсталь», де я і залишився. Там потрібна була людина, яка вміла управляти катером, оскільки на той час сухопутне з’єднання вже було відсутнє. Необхідна була комунікація з «Азовсталлю», так як там знаходилися основна база», — пригадує Олександр.
Він перевозив особовий склад зі спорядженням, боєприпаси, поранених побратимів. Іноді й цивільних, що не встигли виїхати з міста, яке ворог нещадно зрівнював із землею.
«Нас було дві групи. Працювали 10 днів по 12 годин – із 17-го до 27-го березня. Усе запам’ятати було просто неможливо. Не розпитував хто і як був поранений, оскільки час був дорогий для того, щоб врятувати життя людей. Під час чергового рейсу у наш катер влучила ракета. Я отримав поранення, втратив руку і, на жаль, на цьому закінчилася моя місія. Тоді загинули 4 військовослужбовці, серед яких і мій побратим Володимир. З Божою допомогою вдалося врятуватися. Мабуть, шолом і бронежилет також свою роль відіграли», — зазначає він.
Ліву руку, яка була розтрощена до ліктя, ампутували у шпиталі на «Азовсталі». Після виходу звідти був полон у сумнозвісній колонії в Оленівці.
«Наскільки я зрозумів, її готували взагалі до знесення – були демонтовані всі комунікації, побиті вікна, побиті двері, багато сміття. Як харчували? Свині краще їдять. Каша вперемішку з якоюсь рибою старою, квашена капуста, яку важко було назвати такою. З тієї капусти варили так звані щі … Вдавалися до психологічного тиску, намагалися вербувати. Пропонували записати відео із закликом до Збройних Сили здаватися в обмін на гарантії, що я залишуся жити в Маріуполі і ніхто мене не чіпатиме. Я сказав, що в їхній країні жити не зможу», — каже герой.
Періодично з колонії в Оленівці полонених вивозили по інших місцях утримання. Менше людей – легше контролювати. Одного дня зрадник, який перейшов на бік окупантів у 2014-му році і охороняв українських бранців, повідомив, що їх повезуть на обмін.
«Перший раз ми, в готовності до обміну, просиділи в окремому приміщенні усю ніч, але нас так нікуди не повезли. А вдруге нас зібрали вже 29-го червня. Спочатку прибули у Донецьк, а звідти вирушили до Василівки», — згадує офіцер.
Увесь цей час дружина Олександра перебувала у Маріуполі, оскільки змушена була доглядати хвору маму. І усі три місяці – від поранення і до звільнення чоловіка з полону – вона не чула його голосу і не знала його долі...
Наразі він проходить службу на Львівщині. Тут йому надали нову службову квартиру. А кілька тижнів тому чоловік отримав механічний протез. Олександр вчиться ним керувати, проте зазначає, що з достатніми навичками можна підіймати і переносити певні предмети.
«Певний час доведеться використовувати такий, у майбутньому розраховую отримати біонічний. Намагаюся жити повноцінним життям, принципово усе стараюся робити самостійно», — зазначає він.
За свої героїчні дії Олександр був удостоєний ордену «За мужність» ІІІ ступень, який днями йому вручив виконувач обов’язків міністра внутрішніх справ України Ігор Клименко.
