92-річна Анна Левандовська пережила Голодомор і вже другу війну. Калушанка Ірина Совсун з перших днів повномасштабного вторгнення не могла сидіти склавши руки. Одразу пішла в палац культури «Юність» плести маскувальні сітки на передову. Спілкування та робота в колективі допомагали відірватися від сумних новин. Жінка з жахом переглядала відео в Інтернеті, як помирають та втрачають домівки невинні люди. Тоді вона вирішила, що буде надавати прихисток тим, хто постраждав від війни, інформують "Вікна".
Так доля познайомила Ірину Совсун з сім'єю Архіносів з Київщини, які втікали з рідного дому через обстріли та окупацію рашистів. Калушанку не насторожила велика сім'я, яка складалася з восьми людей і кота Чері. Навпаки — з відкритим серцем прийняла у свій будинок постраждалих від війни людей. Згодом всі дуже здружилися і стали майже, як одна родина. Зараз сім'я гостює в пані Ірини вже вдруге. Вперше — через окупацію. Зараз — у зв’язку з тим, що у домівці на Київщині дуже холодно, адже практично немає світла, тому неможливо нагріти будинок.
У інтерв'ю «Вікнам» 71-річна Клавдія Архінос розповіла, що до війни жили у котеджному містечку в Макарівському районі на Київщині. Коли розпочалася війна, росіяни зайшли і в їхнє село. Було дуже небезпечно, лунали гучні постріли та звуки снарядів. Окупанти ходили з гвинтівками за плечима. Невістка з сином та дітьми виїхали швидше на західну Україну. А Клавдія Василівна з 92-річною мамою вирішили трохи почекати. Однак і вони не забарилися з рішенням про виїзд. Було дуже страшно і небезпечно, — згадує Клавдія Василівна:
«Коли проїжджали блокпости, проїжджали і блокпости рашистів, де стояли буряти. Вони заглянули і запитали, чи нас ніхто не ображає. Ми сказали, що ніхто. У нас був білий прапор з надписом «Діти» і ми проїхали. Але були випадки різні, не зрозуміло, що їм збреде в голову. Вони могли і не звертати увагу на такі надписи… Ми були у стресовому стані, було дуже страшно. Ми їхали. Нас діти корегували, але у нас не було зв'язку».
Першою зупинкою було Рівне, потім — Трускавець, Дрогобич. Так, ціни в готелях сильно підняли, було багато переселенців. Тоді Клавдія Василівна почала обдзвонювати однокурсників. Однією із них була калушанка Зінаїда Піддубна, яка знала Ірину Совсун. Так сім'я і переїхала жити до Калуша, де проживали до червня. Син, невістка, двоє дітей, сваха і киця Чері. Згодом невістка Галина поїхала в Австрію з дітьми. А решту членів сім'ї залишилися у пані Ірини. Згодом повернулися додому, де було все розбите та пограбоване. Проте з часом все прибрали і відремонтували. Однак із настанням зими стало дуже холодно. Оскільки в будинку все працює на електриці, знову повернулися в Калуш. Сини залишилися на Київщині, волонтерять і допомагають ЗСУ.
Клавдія Василівна з бабцею Анною теж не сидять склавши руки. Допомагають нарізати й сушити овочі на супи для військових. Кажуть, що працювати неважко, навпаки раді, що можуть принести користь для української армії.
92-річна Анна Левандовська пережила Голодомор і вже другу війну. Довелося покинути навчання в школі й піти працювати в колгосп. Наприкінці року давали 200 грамів зерна. А жити не було за що, — каже бабця Анна. Голод перебивали гнилою картоплею, лободою, цвітом акації. Коли ходили збирати колоски, то їх били батогом.
В 1941 році батько пішов на війну. Мама бабці Анни написала татові Василеві молитву «Отче наш», з якою чоловік через п’ять років живим повернувся додому.
Анна Левандовська ніколи не сподівалася, що настане ще одна війна. Дивується жорстокості і не людяності ворога. А ще кожного дня звертається до Бога, щоб закінчилася війна:
«В мене в голові не вкладається, як можна іти і вбивати, ґвалтувати людей. Їх людьми назвати не можна. Я чула по радіо, що черга стоїть за хлібом і діти стоять, а кацап стріляє і вбиває дітей, що стоять за хлібом. Чого ти хочеш? Тобі мало землі? Це страховисько. Але, на жаль, у нас багато зрадників, які здають позиції український військових. В Україні живе, український хліб їси і таке робить. Я молюся рано і ввечері за солдатиків, всіх людей і Україну».
Ірина Совсун разом з Клавдією Василівною та бабцею Анною стали, наче одна сім'я. Разом чаюють, волонтерять, підтримують і допомагають одна одній.
Калушанка розповіла, що під час війни познайомилася з великою кількістю добрих і чуйних людей. Кожен намагається чимось допомогти, якщо чує, що потрібна допомога або переселенцям, або хлопцям на фронт. Хтось зробить знижку, хтось — подарунок, хтось допоможе своєю працею чи добрим словом. А ще Ірина Совсун мріє зустріти сина з Перемогою.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор
