На захист країни хлопець пішов добровольцем ще у 2014 році. Після перемоги військовослужбовець з Прикарпаття Михайло Кознюк мріяв пастушити на карпатських полонинах та оселитися в будинку, який придбав для майбутньої сім'ї. Такими думками він ділився з братом Петром. Проте боєць загинув під час артилерійського обстрілу на Донеччині 12 лютого 2023 року. На захист країни хлопець пішов добровольцем ще у 2014 році, пише "Суспільне".
Рідні воїна розповіли про його заповітні мрії та полонину, до якої так прагнув повернутися Михайло Кознюк.
Михайло народився сьомим з дев'яти дітей у родині Кознюків. Брат загиблого військового та вівчаря Петро показав місце, яке, за його словами, найбільше любив Михайло, — полонину.
"Отак ми з Михайлом ходили колись полонинами, — починає розповідь Петро. — Ми ходили з вівцями по 30 км у день, по 20, деколи було більше, деколи менше. Від ранку до вечора і так кожен день, поки літо не закінчиться".
Брати пастушили в горах з дитинства. Для Михайла, каже Петро, вівчарство було не лише способом заробітку, а й улюбленою справою. Тварин хлопець любив, а ті поводилися слухняно поруч з ним.
"Він це дуже любив — маржину (худобу — ред.). Вівці, корови, коні — він це дуже любив, з маленького. Він цим захоплювався постійно, казав: "Я йду кожне літо в полонину". Свистом покійний Михайло кликав овець. Так кличуть овець всюди полонинами, — пригадує Петро Кознюк.
"Репортери дізналися, що є гуцул, який чотири роки літує. Захотіли поїхати туди, зняти, як йому вівчариться. Він тоді розповідав, що "вівці є Божі і їх треба любити та треба вміти випасати". У YouTube це набрало багато переглядів, по всьому світу розійшлося. Брат тішився. У Києві його впізнавали, скрізь люди впізнавали, що вівчар з полонини", — розповідає Петро.
Петро розповідає, що Михайло вівчарив до 2014 року. Тоді, 18-річним, пішов служити за контрактом у Збройні сили України.
"Він у Львові служив, потім його перекинули в Рівне. Згодом брата забрали на передову, вкінці 2014 року", — каже Петро Кознюк.
Сестра Михайла Галина Сенюк показує будинок, який наприкінці 2022 року купив боєць. Жінка каже: мати власний дім було його мрією. Сестра допомагала хлопцю облаштувати домівку, поки він був на фронті. Тут Михайло планував жити після перемоги.
"Мріяв, що війна закінчиться колись і він сім'ю побудує. Любив дуже діток, мріяв про це. Але спочатку хотів Україну захистити. Я могла йому зробити довідку за доглядом за матір'ю, бо хвора, а він мені сказав: "Галю, я не патріот, чи що?" — розповідає Галина Сенюк.
Упродовж останніх дев'яти років Галина з братом бачилися нечасто. У відпустку, яка тривала не більше 10 днів, він приїжджав декілька разів на рік.
"Тоді завжди до мене приїжджав. Ми обоє дуже схожі, тому здебільшого трималися купки. Коли він приїжджав, то аж не знав, чим має мені допомогти. Він з таким задоволенням брався до роботи", — пригадує сестра.
Галина каже: Михайло докладно не розповідав про військову службу чи негатив на передовій, аби не засмучувати рідних.
"Чи до брата Михайло дзвонив, чи до мене, то у нього все завжди добре було. Завжди був на позитиві, сміявся", — пригадує Галина.
Востаннє сестра розмовляла з братом Михайлом 11 лютого 2023 року. А наступного дня дізналася, що Михайло загинув.
"Я з ним говорила, це була неділя. Останні його слова, він мені сказав, що треба підлогу постелити в коридорі. Потім до мене подзвонили у понеділок, зателефонував мені з Києва чоловік, що з ним був у роті. Сказав, що Місько поранений, що там дуже ноги, що, може, Бог допоможе, що довезуть до лікарні, зроблять операцію, все буде добре", — пригадує Галина.
Того ж дня ввечері Галині зателефонувала подруга з Чернівців й повідомила, що Михайло загинув.
"Леся до мене подзвонила, сказала, що Міська вже нема. То я перетелефонувала до цього чоловіка у Київ і кажу: "Чому ви мені не сказали?" Він каже: "Я не міг тобі сказати", — розповідає сестра полеглого бійця.
Загинув Михайло Кознюк внаслідок поранень від артилерійського обстрілу росіян на Донеччині. Він був сержантом 2 гірсько-штурмової роти 8 окремого гірсько-штурмового батальйону. Михайлові було 26 років.
"Він отримав поранення у ноги. І його до лікарні не довезли, бо в брата відкрилася внутрішня кровотеча. На війні Михайло знав свою роботу. Мені казали побратими, що він не залишив ніде жодного хлопця. Хоч були загиблі, то він завжди забирав їх — нікого не залишив", — говорить Галина.
"Він ніколи не казав, що це залишить. Він говорив: коли війна закінчиться, тоді вже залишить. Він казав: "Там мої побратими, а я буду їх залишати? Таке не можна". Він ніколи в житті б не залишив побратимів на передовій", — каже Петро.
Провели в останню дорогу воїна Михайла Кознюка в його рідному селі Буковець Верховинського району. За гуцульським звичаєм, щоб вшанувати юнака, одягли весільне деревце, адже боєць загинув парубком, так і не створивши власну сім'ю.
