Чоловік каже, що вижив завдяки своїй злості та знанням тактики, якої навчили канадські інструктори Наприкінці січня 51-річний Станіслав з Харкова отримав важкі травми у Бахмуті. П’ять кульових поранень навиліт, більше двохсот осколків у ногах і руках, проникаюче поранення грудної клітки, вирваний вибухом гранати шмат стегна, повідомляють "Вікна" з посиланням на обласну клінічну лікарню Івано-Франківської обласної ради.
На початку лютого в опіковому відділенні обласної клінічної лікарні йому ампутували покалічену ногу нижче коліна. Зараз чоловік проходить подальше лікування. Поруч — його головна підтримка, дружина Тетяна. Поки жінка відлучається у справах, чоловік погоджується розповісти, як вдалося вижити.
У мирному житті водій бетоновоза вдруге пішов добровольцем захищати Україну від російської агресії. Потрапив у Нацгвардію, 4-й батальйон ім. Болбочана, а поранення отримав під час завдання на зачистку. Їхня група мала захопити приватну будівлю й утримувати її, щоб окупанти не обійшли позиції іншої бригади і не вдарили в спину.
"Коли ми туди прийшли, то напоролися на засаду. Вони нас протримали під гаубицями півтори години, поки позаймали певні точки. Врешті половина наших полягла, а я протримався до ранку, — пригадує чоловік. — Нема таких людей, яких кулі облітають, хоча я про себе думав саме так... Двох – встиг, а третій мене обіграв, як у комп’ютерній грі: впав на землю і вистрілив мені в ногу".
Вже пораненому Станіславу вдалося забарикадувати стіну в будинку.
"Щоб не потрапити в полон довелося «колупатися» з ними до ранку: вони кидали в мене гранати, а я в них стріляв". І все це, стікаючи кров’ю і тамуючи біль...
Я до болю не особливо чутливий. Чую, куля входить і виходить. Це мене вже радує, бо рука працює, – розповідає боєць. – А от коли перебило ногу, коли кості почали ламатися, подумав, що тут мені вже кінець...".
"Ця тактика спрацювала: чотири дирки в руках, та я живий", — наголошує Станіслав.
"Закидали нас гранатами – загорілися стіни, стеля, трупи. І наші, і їхні... Потім почав вибухати боєкомплект на солдатах. Зачепив я автоматом відбиту ногу і повалив в іншу кімнату. Дотягнув скільки зміг, а потім відчуваю, щось дофіга крові втратив, почали думки приходити, що краще "грохнути" себе, ніж отак мучитися... Але рука з рацією прилетіла і я викликав допомогу", – спокійно змальовує Станіслав шокуючі кадри тієї жахливої ночі, доречні хіба що у фільмах Тарантіно.
"Ногу жалко, її ще можна було поносить, і підошва не протерлася..." До того ж, ця нога також була вподобана їхнім з жінкою улюбленим котом – він її постійно гриз. І вже, переходячи на серйозний лад, зізнається: "Тут, звичайно, в лікарні нерви здають. Коли встати не можу, і дружині доводиться мене годувати. Незрозуміло, що буде дальше... Але хотілося б ще пожити і дітей (синові – 25, доньці – 14) на ноги поставити. Коли опиняєшся на лікарнянім ліжку, тут тільки сім’я. І воювати ми повинні не за якусь велику ідею, а за свою землю і сім’ю".
