Довго бути відірваними від рідної землі українці не змогли. Рішення залишити рідний Оріхів на Запоріжжі родина Лариси Сиволап ухвалила майже одразу, як тільки російські окупанти розпочали широкомасштабне вторгнення. Коли вже був окупований Мелітополь, а за ним і Василівка, залишатися в Оріхові стало занадто небезпечно. Адже Сергій, чоловік Лариси, волонтерив з 2014 року, згодом воював у складі ДУК «Правий сектор», пізніше — в окремій механізованій бригаді, був поранений, через що має інвалідність. Росіяни занесли його в так званий «список карателей». А сама жінка була членом місцевої спілки дружин і матерів загиблих та ветеранів АТО, повідомляють "Вікна" з посиланням на 102 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ.
— Наша родина займала активну громадянську позицію, — розповіла Лариса, яка нині проходить службу у 102-ій бригаді територіальної оборони Івано-Франківщини. — Ми розуміли, що велика війна рано чи пізно почнеться, росіяни постійно говорили про те, що пробиватимуть сухопутний коридор до Криму. Просто не думали, що вона станеться в таких масштабах і ворог полізе з усіх боків. Ми з чоловіком чудово знали, як окупанти поводяться із ветеранами та їхніми родинами, тож одразу вирішили виїжджати. Було до сліз шкода полишати рідну домівку, але ризикувати своїм життям та життям дітей, онуків і батьків ми не стали.
Деякий час Лариса з невісткою та двома онуками мешкали на заході України, пізніше виїхали до Австрії. Там до них приєднався і голова родини, який до цього допомагав військовим на рідному Запоріжжі. Усі разом вони їздили в різні містечка та брали участь у мітингах на підтримку України. Проте довго бути відірваними від рідної землі українці не змогли.
— Через три місяці зрозуміли, що не можемо залишатись осторонь подій, що відбуваються на Батьківщині. Хоча за кордоном нам подобалось, ми жили в гарних умовах, австрійці дуже шанобливо до нас ставились. Але чужина є чужина. Чоловік постійно читав новини, буквально жив ними. І одного дня ми вирішили повертатись.
На Івано-Франківщині подружжя познайомилось з командиром батальйону бригади ТрО, який і запропонував Ларисі та Сергієві укласти контракт на військову службу. Так у вересні минулого року оріховчани повернулись до свого рідного краю.
Сьогодні старший солдат Лариса — діловод. Говорить, що ця робота дається їй легко. Тим більше, що службу вони проходять разом із чоловіком, який виконує обов’язки водія.
— До широкомасштабного вторгнення я працювала начальником відділення в Укрпошті, тож розібратись з документообігом для мене не проблема. А головне для мене - те, що я тут потрібна, відчуваю це щодня.
На підтвердження цих слів телефон Лариси залунав знайомою вже на весь світ «Ой, у лузі червона калина». Старший солдат зняла слухавку і швиденько почала гортати журнал обліку і відповідати своєму побратиму.
— І так цілий день, — усміхається Лариса, повертаючись до розмови. — Що не кажи, а без паперів діла не буде, це знає кожен військовий. Мені телефонують постійно, навіть пізно ввечері, намагаюсь усім допомогти, підказати, як і що правильно робити. Адже ми не просто колектив, ми — родина, і маємо виручати одне одного. Інакше не виживемо.
Наприкінці розмови жінка показує у смартфоні світлини зруйнованого Оріхова. Уже майже рік містечко перебуває під постійними обстрілами російських окупантів. Більшість мешканців звідти виїхали, адже зруйновано багато будівель та практично вся інфраструктура — немає електрики, тепла, перебої з водою. Залишились здебільшого люди похилого віку.
— У моєму рідному містечку тепер немає ані шкіл, ані лікарень - немає нічого. У нашої родини було три будинки. Цілим поки що залишився лише дім одного із синів. Наш із чоловіком — напівзруйнований, другого сина — розтрощений вщент унаслідок прямого влучання ворожих снарядів. Я навіть не знаю, куди мені повертатись після завершення війни. Ці російські нелюди забрали в мене не лише дім, а й відчуття дому. Сьогодні це реалії нашого життя. Ми повинні з ними жити. І ми маємо боротись, щоб врешті-решт знищити ворога, який приніс стільки горя на нашу землю. Ми це робимо і будемо робити до нашої Перемоги.
