Бойова родина Потяків з Бистреця. Батько з донькою воюють за загиблого сина і брата

У родині Потяків з села Бистрець Верховинського району нині служать голова сімейства Іван Потяк і старша донька Юля. Обоє – у 201 верховинському батальйоні тероборони. У червні минулого року вони поховали сина і брата — офіцера ЗСУ Степана Потяка. Він боронив країну з 2016, інформує 102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ імені Дмитра Вітовського з посиланням на "Репортер".

Степан Потяк у 2016 році пішов на строкову службу й одразу підписав контракт. Почав з солдата, потім - сержант, далі – офіцерський контракт. Він був командиром танкової роти 128 бригади. Юля розказує, що після бистрецької школи Степан навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї-інтернаті. Але казав, що ніколи не буде ні правоохоронцем, ні військовим. Втім, склалося по-іншому.

"До війни Степан працював на заводі у Франківську, мав спеціальність, пов’язану з інженерною справою – налаштуванням станків під комп’ютерні програми, – розказує сестра. – Та технічна робота йому подобалась. Але відмовився на користь військової кар’єри."

Через службу вдома бував рідко, але завжди старався приїхати, як випадала нагода. Мав позивний "Вікінг", бо носив відповідну зачіску й довгу бороду.

"Про війну, про свою службу не надто хотів говорити, якось нас старався від того оберігати, – каже Юля. – Він був з тих людей, у кого все завжди добре. Вже потім, після його смерті, я дізналась якісь історії від його друга. Він був такою людиною структурованою, дисциплінованою, але разом з тим добрий, відкритий. Був веселою людиною у побуті і в житті. У ньому все поєднувалося."

Степан Потяк загинув 21 червня 2022 року на Запорізькому напрямку. Йому було 27.

Юля служить з квітня минулого року. До війни після університету працювала у Верховинському відділі культури, звільнилась майже перед вторгненням.

Каже, коли все почалося, кожен намагався якимось чином бути корисним, шукав своє місце. Юля хотіла в тероборону. Але першим туди пішов батько. Вона ж лишалась вдома, аби допомагати мамі з господаркою. А на початку квітня і Юля пішла у батальйон. У зону бойових дій відправилися одразу після Великодня.

З того часу вдома вона вдруге. Перший раз приїжджала, коли загинув брат.

"Мені особисто відчувається якась нестача цивільного життя, – говорить дівчина. – Тому, коли випадає нагода, намагаюся трошки пожити тим життям, яке було до війни. Чи відвідати кав’ярню, перукарню, чи зробити нігті. І кожен так. Не дратує, що люди сидять по кав’ярнях. Та коли дивишся на чоловіків, у першу чергу, в якісь добрій фізичній формі, то мимоволі питаєш себе: це військовий у відпустці чи людина, яка переховується від військкомату?"

Юля має позивний – "Культура". Бо всі знають, де вона працювала раніше. У багатьох до війни так і була записана в телефоні – "Юля Культура".

Показує фото з "Артистом" – Василем Коржуком, актором львівського театру імені Заньковецької.

"Він родом з Верховини й пішов служити у наш батальйон, – розказує Юля. – Це ми разом вели захід на День ЗСУ. То була приємна робота."

У батальйоні, крім неї, служать ще кілька дівчат – водійки, медики, кухарки. У неї робота пов’язана з документообігом.

"Наша родина така завжди була. Дідусі, бабусі, тато з мамою – завжди були активні, патріотичні, – розповідає Юлія Потяк. – Говорили про УПА, про національний рух, коли це ще не було так популярно, як зараз. Мама у школі, тато – у Будинку культури. Вони учасники обох Майданів, завжди мали активну позицію і нас вчили. По маминій лінії і бабуся з дідусем були вивезені у Сибір. Там і познайомилися. По татовій лінії вивезли прадіда і прабабу. Моя баба народилась у засланні."

"Я змінилась і то не в кращий бік. Дуже мало людей за війну змінилося на краще, – говорить Юля. – Або лишаються як є, або якісь риси загострюються. Десь людина закривається, жорсткішає. Пріоритети загострюються, бачиш чіткіше. Людей міняє смерть на війні, а там ти з цим стикаєшся постійно."