На місце загибелі Романа та Леоніда Бутусіних приїхав брат Григорій. Поруч із ним — Григорій Ткаченко. Фото: Наталія Най У центрі села Лукашівка на Чернігівщині стоїть зруйнований храм. Це — Вознесенська церква початку ХХ століття. Біля неї – дитячий майданчик і купа відстріляних «Смерчів». Цей храм пережив розпад імперій і Другу світову. Радянська влада використовувала його як склад зерна, а російські окупанти пішли далі: церкву перетворили на сховище боєприпасів, а в її дворі вбивали цивільних і військових.
Дитячий майданчик і залишки «Ураганів» у дворі зруйнованої Вознесенської церкви початку ХХ століття в Лукашівці, Чернігівщина. Фото: Наталія Найдюк
Лукашівка була в окупації з 9 до 30 березня 2022 року. Це 21 день трагедій, надій та героїзму. Деякі історії люди наважилися розповісти тільки зараз, за рік після звільнення, інформує "Громадське".
Бій за Лукашівку
На в’їзді до Лукашівки стоїть осиковий хрест, перев’язаний рушником. Селяни вірять: це їхній оберіг. Але після весни 2022 року по селу встановили багато хрестів, хвойних настилів та інших саморобних «меморіалів»: поруч зі зруйнованими будівлями та парканами на подвір’ях, біля ферми, просто під деревами на околицях. Так місцеві вшановують воїнів, які загинули тут, захищаючи село.
У Лукашівці, за різними даними, було від 100 до 150 українських військових. Більшість із них прибували в село з 6 березня: це бійці 2-ї зведеної стрілецької роти 21-го окремого стрілецького батальйону та 16-го батальйону 58-ої бригади. Але протриматися довго їм не вдалося: сили були нерівні. І вже 9 березня після чергового артилерійського обстрілу росіяни пішли в наступ важкою технікою.
На цьому місці 9 березня 2022 року майже 7 годин безперервно тривав бій за Лукашівку. Рік потому рідні та друзі загиблих приїхали вшанувати пам’ять захисників. Фото: Наталія Найдюк
Бій почався о 7 ранку і тривав майже до 14.00. Головне його поле – це південна околиця села. Тут розташоване СФГ «Роса». Вздовж території проходить вал і рів, які у 1997-му вирили за наказом колишнього власника господарства. У такий спосіб він хотів перешкодити злодіям красти з ферми продукти, пальне й інше майно. А через 25 років цей рів став укріпленням для наших військових.
Історик та військовий Сергій Леп’явко брав участь у боях за Лукашівку. Рік потому, 9 березня 2023-го, чоловік разом із місцевим фермером Григорієм Ткаченком влаштували в селі вшанування полеглих захисників.
«Ми билися. Але потрапили в оточення, кількість боєприпасів наближалася до нуля. Тому нам дали наказ відійти... Я вийшов через поле з групою із 46 людей. Решта хлопців пізніше відходили по двоє, троє, шестеро. На жаль, кілька таких груп потрапили в полон. Декого розстріляли. Навіть сьогодні ми не знаємо точно, скільки наших загинуло… Після звільнення села ми знайшли та ідентифікували 10 тіл із мого батальйону. Приблизно стільки ж – з 58-ої бригади… Але не повернулися більше людей, і ми не знаємо, де вони: в полоні чи мертві», – пояснює Сергій Леп’явко.
На цьому мікроавтобусі евакуйовували поранених військових. Фото: Наталія Найдюк
За ровом, ближче до села, стоїть посічений уламками білий бус. Біля нього люди виклали доріжку із гвоздик. Леп’явко каже, що на цьому авто військові евакуйовували поранених, поки це було можливо.
Брати Бутусіни
Трохи далі, за 200-300 метрів від поля бою, у дворі стоять два дерев’яні хрести: один маленький, інший – більший. На ньому фотографії двох молодих хлопців. Це брати Роман та Леонід Бутусіни. Хлопці – етнічні росіяни. Їх велика родина переїхала з РФ на захід України в 2014 році, коли російські військові окупували Крим і розпочали бойові дії на Донеччині та Луганщині. В сім’ї було 12 дітей. Батько хлопців Олег і брат Григорій також воюють на боці України.
9 березня о 8 ранку один із братів зателефонував власнику ФГ «Напорівське», яке знаходиться в іншій частині села, Григорію Ткаченку. Хлопці попередили його про наступ росіян і порадили тікати з села.
На цьому місці загинули брати Роман та Леонід Бутусіни. Під час бою хлопці зателефонували фермеру Григорію Ткаченко і попередили про те, що втримати село не вдасться. Фото: Наталія Найдюк
«Я вражений мужністю і людяністю цих хлопців. Ішов бій, їх обстрілювали, вони захищалися… Хлопці знали, що це кінець, і при цьому думали про інших людей», – розчулено згадує Григорій Ткаченко.
З хлопцями він познайомився, коли привозив обіди військовим. Підприємець від початку повномасштабної війни організував харчування українських захисників. Так само допомагав молоком і продуктами мешканцям свого і сусідніх сіл. Коли ввечері 24 лютого 2022-го в Лукашівці зникло світло, його ферма стала епіцентром життя. Тут люди могли зарядити телефони від генератора, дізнатися останні новини, які з кожним днем ставали все тривожнішими.
На річницю бою в Лукашівку приїхав брат загиблих – Григорій. Під час окупації села він з побратимами намагався дістатися сюди, щоб звільнити полонених і дізнатися, що з братами. Але не вийшло.
«13 березня ми з побратимами підійшли до Лукашівки. Рухалися по рову і так дісталися до лісу. Але в село не потрапили: у тепловізор побачили ворога і його техніку. Нас було мало, з нами були люди, які не могли йти далі. Тому ми повернулися назад. Вже після звільнення села тіла моїх братів знайшов батько», – розповідає Григорій Бутусін.
