Вдома Василя чекають дружина, син, мама. Вони — його підтримка і його опора Василь Голіней (позивний "Франик") родом зі села Красна на Івано-Франківщині. Нині побратим у госпіталі в Івано-Франківську — одужує після поранення, яке отримав 5 березня цього року на Лиманському напрямку, в лісах Кремінної, — розповів голова ВО "Свобода" Олег Тягнибок.
Війна для Василя розпочалася ще у 2014. Разом з двоюрідним братом-ровесником пішли в батальйон "Донбас" при Національній гвардії України. Тоді пройшли Попасну, Лисичанськ. Далі було Курахове, потім — Мар’їнка. Доходили до Донецька, коли їх перекинули на Іловайськ. В Іловайський котел не потрапив тільки тому, що трохи раніше отримав поранення. Брат тоді був у котлі, пройшов через російський полон — на щастя, потрапив під обмін.
Уже після поранення Василь Голіней домагався, аби його не комісовували, у складі батальйону "Донбас" у 2015 воював під Маріуполем, Широкиним. Уже у 2020 році, під час загострення на фронті, воював у складі 14 бригади.
На час повномасштабного вторгнення, 24 лютого минулого року, життя нарешті ввійшло у мирне річище. Працював у міській аварійній рятувальній службі в Івано-Франківську — начальником аварійно-рятувального відділення. Каже, що спостерігав за подіями довкола України і ще від осені 2021 розумів, що повномасштабне вторгнення таки буде. Остаточно ж це зрозумів у січні минулого року, коли росія почала розгортати на Білорусі медичні намети. 24 лютого 2022 року Василеві зателефонували з військкомату. Став до лав Нацгвардії, військова частина 1241.
Позиції 1241 — на Лиманському напрямку, ліси Кремінної. Останнім часом там гаряче — постійні обстріли. Артилерія, танки. Василь Голіней, водій, 5 березня вивозив людей двома КрАЗами. Щойно приїхали, як почався артобстріл. Машини загнали в ліс, а сам Василь відійшов від них метрів на 50. Тоді ж прилетіли осколки.
«Після поранення я відчув, що кров по тілі не тече — відкрилася внутрішня кровотеча. Повз до дороги метрів 50 — аби мене знайшли, аби не стік кров’ю. На щастя, неподалік були наші бійці. Як і кожному, мені також дуже хочеться жити. І водночас вважаю, що краще загинути героєм, аніж жити в рабстві».
На думку Василя Голінея, ця війна надовго. До того часу, поки у нас не буде далекобійної зброї.
«В росії багато старих снарядів. Ще з часів другої світової і тих, які вони потім клепали десятиліттями. Стріляють неточно, але один з 10 попадає. Вибухають далеко не всі, але один з 10 вибухає. Того непотребу у них стільки, що, певно, можуть ними закидати пів Європи. А ще, коли Україна стала незалежною, її очільники продавали нашу зброю московії. Продали наші винищувачі і ще багато іншого, що тепер нам дуже знадобилося б. Тепер воно все до нас повертається на жаль».
Вдома Василя чекають дружина, син, мама. Вони — його підтримка і його опора. Каже, що потроху почав ходити…
