Мама загиблого в Бахмуті Назара Гавриша освячувала паску сама

Року 1997, 19 квітня, о 18:35, в суботу, напередодні Вербної неділі (тоді, як і цього року, випав сніг) у сім’ї Андрія Гавриша народилася нова душа, первісток, хлопчик вагою 3 кг і ростом 51 см, а Україні — її великий патріот. Це був найкращий подарунок від Бога, який отримали батьки.
Переглядів: 30028
Цього року Назарові мало б виповнитись 26.

Стосовно вибору імені не було розбіжностей. Ім’я обрав тато, назвав сина Назар, бо Ісус Христос із Назарету, а хрещення було на Великдень.

Життя Назарчика починалось, немов у казці. Маленька крихітка стала найбільшою цінністю для батьків, їхнім життям і любов’ю. Він був частиною буття для рідних, часткою повітря, яким вони дихали і помислів, що ним жили, інформують "Вікна" з посиланням на пресслужбу ПНУ імені Василя Сефаника.

Перше слово сказав із колисочки: «Мамо». Мовлене устами янголятка, воно осяяло хатину, як дар Божий.

Минав рік, і два, і шість років… Ріс Назар на славу батькам, як тихо ростуть дерева, як сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука.

Тільки зіп’явся на ноги, а одразу хотів збагнути увесь світ. Очі глибокі, кольору ліщини, дивились широко, цікавився хлопець усім: слухав мамину добру казку, батькові поради, подобалось робити перші протопти на снігу, блукати парком, озером, полями, садами, роздивлятись дерева, любив тварин, мав улюбленого собаку Оскара, тому й виникла пізніше мрія жити поблизу лісу.

Перші його іграшки були книги, він любив обводити ручкою літери, тож навчився швидко читати і робити математичні розрахунки ще в 5 років. З того часу книги стали його справжніми друзями. З них складав будинки, а вони розвалювались і йому хотілось побудувати справжній будинок, і це була його ще одна мрія.

— Ще малого Назара запитували:

— Ким ти хочеш стати, коли виростеш?

— Вченим.

— А що ти будеш робити?

— Розказувати по телевізору про тварин, – впевнено відповідав хлопчина.

Через якийсь час знову цікавились дорослі:

— Ким ти хочеш стати?

— Будівельником.

— Ти будеш споруджувати будинки, як твій дідусь?

— Ні, я буду розказувати, як треба будувати, — знову впевнено відповідав Назар.

Дорослі посміхались і говорили, що з нього виросте неабияка людина.

Дні дитинства, наче плин води. Проминули роки в дитячому садочку і Назар пішов до школи, це було 2003 року. Заняття в школі були цікавими: тут навчився грамотно мислити, бачити прекрасне в усьому. Розв’язувати складні задачі для нього було задоволенням, на уроках історії перед очима проходили образи минулого, а любов до Батьківщини, свого народу і його мелодійної мови прищепила його мати і вчителька.

Особливий зв’язок був із батьком. Вільні від навчання дні Назар проводив на пасіці. Затамувавши подих, слухав розповіді про бджолиний світ і мріяв бачити свою країну з таким устроєм. Разом з батьком посадили горіховий сад, а самостійно – авокадо, апельсин і мандарин, з якого смакував плоди.

Турботливо доглядав за виноградом. Мріяли з батьком поставити вітряк, і ще дуже багато було задумів…

Любив подорожувати, хотів побувати в різних країнах, але жити тільки в Україні.

Таїнству молитви його навчила бабуся. Назар ріс різностороннім: любив футбол, баскетбол, біг, катання на велосипеді, плавання, гру в шахи. Часто брав участь у різних турнірах та олімпіадах і завжди отримував нагороди. Закінчив школу із золотою медаллю в 2014 році.

Далі продовжив навчання у Прикарпатському університеті на прикладній математиці. Різноманітні науки заполонили його душу. На першу стипендію купив книги, і так щоразу.

Він став «лицарем на білому коні»: самовідданий, благородний захисник скривджених, вихований і підкреслено чемна людина, любив друзів, ніколи не брехав, нічого не боявся і нічого не просив, мудрий, поміркований, мужній, гідний син своїх батьків.

Долі у кожного різні. У Назара була, як Дніпро, — широка, глибока і бурхлива.

Його погляди формувались під впливом прочитаних книг і суспільно-політичних подій, що відбувалися в країні. Так зароджувалась любов до України.

Ще навчаючись в університеті почав працювати, швидко робив кар’єрний ріст, колеги поважали, цінували Назара і прислухались до його думки.

У 2019 році закінчив навчання і продовжив працювати програмістом –— це та мрія, яку встиг досягнути.

Назар зустрів свою любов ще в університеті, свою Тоню. Вони вподобали одне одного з першого погляду. Це було кохання без зради, брехні, підлості, бо закохані не здатні на жорстокість. «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…», – так поетично можна сказати про їхні почуття. Вони мріяли створити сім’ю, виховувати дітей.

Батьки мудро і терпляче знесли те, що їх витіснила із синівського серця обраниця. Вони відпустили сина, аби тільки щасливі були діти. В уяві змальовувались картини весілля, коли за столом сидять побратими і весело вітають наречених. Та цьому не судилось відбутися.

І тут казка перервалась… До нас прийшло страховище війни. Коли чорна біда накрила рідну землю, коли країна горить у вогні, стогне від болю, тоді совість і обов’язок Назара заговорили потужним голосом:

«Я дав присягу, я іду захищати Батьківщину! Як я буду дивитись своїм дітям в очі, як я буду дивитись в очі собі!».

І пішов… А батьки вдруге відпустили сина, вирядивши його на війну. Молились, благали Матір Божу захистити своє чадо. Назар був вимогливим офіцером, але добрим і справедливим до своїх побратимів. Він був людиною неймовірної сили, із залізними мускулами, вродливим голосом. Овіяний вітром, засмаглий на сонці, міцний, як дуб, сильний і ставний, нагадував козака-запорожця, який бореться за свободу і незалежність.

Батькам завжди говорив, що у нього все добре, але вони розуміли, як може бути «добре» на війні.

Виконуючи бойове завдання у Бахмуті, Назар отримав поранення під час мінометного обстрілу. Важке поранення, операція і смерть… Дива не сталося!

6 лютого зупинилось серце люблячого сина, брата, онука, нареченого, вірного сина України, патріота.

Цього року паску мама освячувала сама. Свят у батьків уже не буде, тільки сльози. Мама бере в руки телефон, знаходить номер сина і дзвонить, а у відповідь тиша… На душі стає боляче, серце розривається з розпуки. Вона ніколи не видалить номер сина! Іще часто буде телефонувати, навіть коли усвідомить, що її кровиночки вже нема.

19 квітня, день народження Назара, йому виповнилося б 26 років. Мама використала парфуми, які подарував син. Це останній його подарунок. Цю пам’ятку вона буде берегти особливо і користуватися раз у рік — в день народження сина.

Залишились тільки болючі спогади і світлини. А ще пасмо волосся і бірочки, які прив’язують новонародженим...