Як офіцер-логіст Віталій Яворський пробув на передовій разом зі своїм підрозділом близько десяти місяців. Чоловік змінив цивільний одяг на однострій, вступивши до лав окремої бригади Сил територіальної оборони, яка формувалась тоді на Прикарпатті, пише "АрміяІнформ".
— Ще коли я був в Івано-Франківській ОДА, ми допомагали будувати укріплення на Сході. Пам’ятаєте, можливо, цю програму, що реалізовувалась у 2015 році, коли кожна область надавала допомогу у зведенні ліній оборони на Донеччині та Луганщині? Тоді прикарпатці будували лінію укріплень якраз в районі міста Бахмут, — розповідає Віталій Львович.
Віталій Яворський добре пам’ятає ніч 24 лютого 2022 року, коли росіяни почали військове вторгнення. Каже, що знав, як буде діяти.
— Зважаючи, що під час навчання в університеті я закінчив військову кафедру і згодом, працюючи на державних посадах, був дотичний до питань оборони, я уклав контракт резервіста. Проходив збори та тренування. Тож коли від родичів, які живуть на Харківщині, отримав звістку, що росіяни почали завдавати ракетних та авіаційних ударів по Україні, знав, що робити. Наплічник в мене був зібраний, автівка заправлена. За декілька годин я вже був на пункті збору особового складу нашого підрозділу тероборони. За військово-обліковою спеціальністю я офіцер служби пального. Але сталося так, що пальним було кому займатися, тож командування доручило мені організовувати логістику, годувати особовий склад, — каже офіцер. — Було складно. Втім, маючи досвід організації подібних заходів у цивільній сфері, вдалося досить швидко поставити свої знання та уміння на військові рейки.
Як офіцер-логіст Віталій Яворський пробув на передовій разом зі своїм підрозділом близько десяти місяців.
— Американський генерал Джон Першинг колись сказав: «Битви виграє піхота, а війни виграє логістика». І для мене основним показником моєї діяльності на фронті було те, щоб побратими не відчували браку їжі, боєприпасів та інших речей, які дозволять не лише протриматися, але й здобути перемогу. Наш підрозділ діяв на Запорізькому напрямку. І за час, який ми там перебували, не бракувало кризових моментів. Це і обстріли російськими ракетами наших укріплень. Зокрема, мені особисто довелося пережити декілька таких атак з повітря. Були і прямі штурми наших укріплень зі стрілецькими боями, коли все вирішує спритність та кількість боєприпасів у твоїй розгрузці. За те, щоб Україна була вільною, склали голови чимало воїнів-прикарпатців, яких я знав особисто. Та попри біль втрати друзів, свою роботу ми робили, і робили її добре, — наголошує офіцер. — Під обстрілами довозили і харчі, і медикаменти, і боєприпаси. Дбали про те, аби наші хлопці й дівчата могли облаштувати свій побут в окопах. Ну а їм не треба про це нагадувати, бо українці — нація хазяйновита. Навіть на війні могли для себе і городик організувати просто на бруствері. І про худобу свійську з покинутих господарями обійсть подбати. Життя воно і на війні життя. І за мирною працею руки сумують.
Нині у капітана Віталія Яворського не менш відповідальна місія, адже він вже декілька місяців обіймає посаду старшого офіцера відділення офіцерів запасу і кадрів Івано-Франківського міського ТЦК та СП. Каже, що переведення на службу в тил було вердиктом від лікарів, бо інакше б списали через загострення хронічних захворювань.
— Якщо відверто, я дуже сумую за своїм підрозділом. Як це не дивно звучить, але на фронті було легше. Так, постійні обстріли й на будь-якому виїзді ти можеш нарватися на ворожу кулю чи уламок. Тут — інший фронт — потрібно якісно добирати кадри для війська, — говорить офіцер. — У ТЦК доводиться мати справу з різними людьми. Переважна більшість розуміє свій громадянський обов’язок, але не усі. Часом, з такими особами, які стверджують, що, мовляв, не народжені, аби воювати, доводиться дискутувати та відшукувати слова, аби достукатися до сумління. Втім, я можу спокійно дивитися подібним людям в очі. І запитання на кшталт, а чому ти не на фронті, на мене вже не діють. Був, бачив, робив, пережив. Я в свої 53 роки зміг виконати той об’єм завдань в бойових умовах, який мені доручила держава, то що, шановний, заважає це робити тобі? Тим паче, що люди, які зараз в окопах, також потребують ротації, відпочинку. Часом — лікування та реабілітації. А ми усі потребуємо звільнення України від окупації та відновлення наших кордонів. Я часто нагадую своїм співбесідникам фразу, яку транслюють російські пропагандисти. Мовляв, діди не добили бандерівців, то ми доб’ємо! І ґрунтуючись на тому фронтовому досвіді, якого я набув, що побачив, вони дійсно цього хочуть. А наша спільна справа — цього не допустити!
Зі слів Віталія Яворського, зараз на різні посади в ТЦК та СП приходять фронтовики. З власними унікальними знаннями та вміннями, здобутими в окопах. А головне — із загостреним відчуттям справедливості. До того ж українське законодавство, яке трансформується і адаптується для потреб оборони України, значно розширює спектр повноважень посадовців ТЦК та СП. І це допомагає виконувати роботу в умовах воєнного стану.
— Ми працюємо з людьми, які підлягають призову за мобілізацією. З кожним проводимо бесіду. З’ясовуємо, які знання та навички має кандидат. Враховуємо це при подальшому скеруванні на службу. На фронті потрібні різні люди: здорові, спортивні хлопці та дівчата в десант, піхоту чи артилерію, але й громадяни в поважному віці також можуть бути корисними. Хтось мусить возити вантажі, охороняти об’єкти, ремонтувати та заправляти техніку. Зараз фронт — це ми всі! — каже офіцер.
І від того, наскільки цей фронт буде монолітний, залежатиме і наша перемога.