Могила Івана Франка довший час була без пам'ятника. Тіло Франка пролежало в чужому гробі до 1921-го, коли відбулось урочисте перепоховання Каменяра на Личакові. Упродовж наступних п’яти років “нова” Франкова могила залишалася непомітною. Всі чекали на помпезний надгробок, тому не поставили ані кам’яного, ані навіть дерев’яного хреста. Лише плиту з написом: "Тут поховано великого українського поета Івана Франка", інформує "Локальна історія".
Львів’яни були незадоволені таким станом справ. В ілюстрованому журналі "Світ" у 1925 році вийшла стаття "Над могилою Мойсея", в якій її автор Іван Квасниця розмірковував про важливість встановлення достойного монумента.
У 1926-му, через десять років після смерті Франка, львів’яни замовили надгробний пам’ятник наддніпрянському майстру Сергієві Литвиненку. Скульптор надихався поемою Франка "Каменярі". Лише у 1933-му, за 17 років після смерті поета, на Личаківському некрополі встановлено монумент великому українцеві.
Публікуємо статтю 1925 року з оригінальним правописом. Публікацію розшукав Данило Кравець, працівник Львівської наукової бібліотеки.
В сам розгар світової війни відійшов, зляг на межі Ханаану в той момент, коли здавалося, що ті, яких він вчив, яких сорок літ проводив в пустині, наблизилися до своєї конечної мети. Не голос побідних труб лунав над його труною, але відгомін далекої гарматної пальби, який віщував стільки змін, стільки сподівань.
Крізь лінії воєнних окопів пронісся гомін про велику втрату і дійшов до найдальших закутин де тільки жило й било українське серце: по всіх побоєвищах Европи, по таборах виселенців, в казематах бранців від голубих вод Італії по ледяні сибірські тайги. Всюди дійшла жалібна вістка.
У найманій гробниці лягло на вічний відпочинок Його втомлене тіло. Виїмкові умовини воєнного лихоліття веліли ждати кращих часів, коли народ зможе інакше вшанувати велику працю.
Щойно в чотири роки опісля діждалися Його тлінні останки власного захисту. При великому здвизі народу, при участи представників усіх верстов перенесено їх і зложено в новій гробниці на видному місці на краю личаківського кладовища. У тіни старих, крислатих лип і кленів, у недалекому сусідстві могил Шашкевича, Барвінського, Огоновського, Коцка, посеред на половину знищених і в землю заспалих старинних гробів. Гора квітів і вінків вкрила велику надмогильну плиту, на якій небаром станути мав великий памятник, гідних заслуг Каменяра.
Зі статті Івана Квасниці у журналі "Світ"
Роки проходять. Мимо зазивів, мимо заходів, памятника ще й досі немає. Тільки добре ознайомлений, котрий переходить стежками личаківського кладовища, знає, де зупинитися і сказати: Тут лежить Франко. Натомість як багато люду щоденно тамтуди переходять, минають затишний кутик, кинуть, а може й ні оком на камяну покриву?
Тільки могутні, державні нації в спромозі хоронити як слід заслужених мужів і героїв. Тільки вони в силі здвигати величаві пантеони, куди на вічний спочинок складають своїх провідників-пророків. Це одначе переростає сили поневолених, гноблених народів.
Не в пантеонах сила, ні в величавих пам’ятниках. Франко сотворив собі більший пам’ятник який здвигнений в душах мільйонів. Його голос, колись нерадо слуханий, його праця і труди, колись клеймлені й підношені до знаменника національної зради, сьогодні скрізь зрозумілі, тим живе сьогодні цілий народ. А це прецінь найкращий памятник, найбільша пошана.
Ти мимо цего, крайня пора, щоби могила Франка діждалася свого викінчення. Нехай не губиться вона серед прочих могил, але відразу кожному, хто тільки біля неї перейде, кинеться в очі, що тут лежить Той, який весь труд і життя своє віддав народові.
Доба лихоліття ще для нас не проминула. Вона ще довго може потривати і не одну несподіванку, не один важкий удар може ще нам принести. Памятник, який сьогодні може й повинен стати на могилі Франка, нехай буде відбиттям сучасного нашого життя, хвилевого поневолення і боротьби.
А колись, коли прийдуть кращі часи, коли здійсниться віще слово Мойсея, народ зуміє сповнити свій обов’язок.