Як власник приватної садиби Василь з позивним "Бук" служить у 102 окремій бригаді

— У нашому підрозділі майже всі хлопці з Івано-Франківщини — краю, що практично наполовину вкритий лісами, тому міцність і стійкість закладена в нас від народження. Тож мене побратими не дарма нагородили позивним «Бук», — так напівсерйозно-напівжартома головний сержант батальйону бригади ТрО Василь відповідає на запитання про його позивний.
Переглядів: 1544
Дружина Василя займається біженцями.

Нині військовий — незамінний помічник комбата. Від його роботи як головного сержанта залежить морально-психологічний стан кожного воїна підрозділу та їхня згуртованість. Також Василь контролює наявність озброєння і його справність, зокрема на позиціях, інформують "Вікна" з посиланням на 102 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського.

Гарно організувати роботу в підрозділі «Буку» допомагає цивільний досвід: у мирному житті Василь — власник приватної садиби в одному із сіл на Косівщині. Тож планування, забезпечення, організація та контроль за життєдіяльністю — його головні вміння. А військових навичок Василь набув вже безпосередньо у війську, до якого долучився наприкінці лютого минулого року.

— 24 числа о 5-й ранку я їхав у справах до Коломиї. По дорозі побачив спалах, спочатку ще подумав, що феєрверк якийсь потужний. Потім зателефонувала дружина, сказала, що почула якісь незрозумілі звуки. Уже із повідомлень по радіо дізнався, що почалась велика війна. Перші думки — запастись їжею та пальним. Проінструктував дружину. За пару годин мені почали дзвонити із багатьох міст і містечок із різних куточків України, питали, чи можна до нас приїхати. Кажу, так звісно, завжди раді допомогти, — пригадує торішні події Василь.

Дружина Василя почала займатись біженцями, а сам він вирушив до військкомату. Так потрапив до одного із батальйонів бригади Територіальної оборони ЗСУ.

— За два місяці інтенсивних щоденних навчань, тренувань, стрільб, тактичних та занять із домедичної підготовки ми набули гарної підготовки. І це дуже добре, адже в нашому підрозділі багато чоловіків, які, як і я, ніколи не служили в армії. Я мав особисту зброю, вмів нею користуватись, але військових навичок дуже бракувало. Тож до тренувань ставився максимально серйозно. Тоді ж ротний запропонував мені посаду головного сержанту взводу, я погодився. А згодом став головним сержантом батальйону.

Торішнього квітня підрозділ вирушив виконувати завдання на схід. Спочатку захисники обладнували фортифікаційні споруди на Дніпропетровщині. Згодом передислокувались на Запоріжжя, де й дотепер тримають лінію оборони.

Василь розповідає, що спершу він із побратимами був підпорядкований одній із окремих аеромобільних бригад та потрапив на позиції поблизу села на Гуляйпільщині. Перед їхнім приїздом там тривали жорсткі бої за звільнення на той час окупованого населеного пункту. Напередодні прибуття тероборонівців місце розташування десантників накрили «Градами».

— Один із бійців у момент прильоту якраз приймав літній душ. Від чисельних уламків снаряда, який розірвався усього в кількох метрах, воїна врятувала старенька «Нива», що стояла поруч. Після обстрілу чоловік, зі скривавленою від порізів битим склом спиною… пішов обідати. Ймовірно, ще якийсь час він перебував в стані шоку. Ми якраз приїхали тоді, коли всі приходили до тями після цього випадку. Десантники вже не тут, а продірявлена уламками «Нива» залишилась нам на згадку про той випадок.

За словами «Бука», десантники зустріли тероборону з певною долею скептицизму. Не вірили, що ті довго втримаються на позиціях. Навіть бились об заклад, чи залишаться хтось більше ніж 2-3 дні.

— Тоді наші позиції дуже щільно обстрілювали: міномети, ствольна артилерія, РСЗВ, танки, ворог не шкодував боєприпасів. Окрім того, щоранку розвідка доповідала, що штурмові групи противника готуються до прориву. Тож я налаштувався на роботу і поставив собі за мету втриматись із нашими хлопцями якомога довше. У підсумку ми там працювали понад місяць і набули величезного досвіду, дотепер вдячні нашим славним десантникам, з якими пройшли бойове хрещення. Тоді ж я дістав першу контузію.

Проте не обстріли та атаки противника вважає найважчим у своїй роботі Василь. Говорить, що найскладнішим для нього є усвідомлення відповідальності за підлеглих.

— Я завожу людей на позиції. Чесно, бійці виснажені, у декого проблеми зі здоров’ям, у родині тощо. Намагаюсь дослухатись до кожного, врахувати всі обставини, ситуації. Адже розумію, що черговий їхній бойовий вихід може стати останнім. Це дуже важко — брати відповідальність за життя людини.

Наразі на ділянці фронту, де тримають оборону воїни бригади ТрО, відносно спокійно. «Бук» зазначає, що окупанти хоч і не проводять інтенсивних штурмів, проте постійно намагаються виявити слабкі місця в нашій обороні, працюючи малими групами. Водночас не припиняє працювати ворожа артилерія та авіація, російські безпілотники безперестанку моніторять обстановку, раз по раз з’являючись над головами українських захисників.

— Ворог завжди міняє тактику, постійно нас «промацує». Думаю, що якби в них був хоча б найменший сумнів в нашій силі, вони б атакували. А так росіяни бачать, що після кожного обстрілу ми нікуди не біжимо, навпаки міцніше вгризаємось у землю, то й розуміють, що сюди лізти зась. Ми не відступимо!

Удома на воїна чекають дружина та двоє дітей. Саме заради них Василь налаштований лише на Перемогу.

— Ми бачимо, які звірства московити чинять скрізь, куди б не прийшли. Тому я чудово усвідомлюю, що якщо ми їх не зупинимо тут, таке саме буде робитись і в мене вдома. Ми маємо їх зупинити та навічно вигнати з нашої землі.