Вічна слава Герою і співчуття рідним! Як же боляче щоразу бачити сльози на обличчі матері, батька, коли розуміють, що їх найрідніша людина вже не обійме їх. Бо Герой віддав своє життя на цій чорній війні. Інакше він просто не міг.
Саме таким принциповим, чесним та вірним своїй країні був 25-річний Андрій Рудак, — повідомив міський голова Надвірної Зіновій Андрійович.
Мужній воїн знав, що якщо не піде боронити батьківщину, то війна прийде до порогу його будинку, до його родини та батьків… Андрій щиро вірив в те, що зараз у нас є шанс звільнитися від рашистської нечисті, щоб вже майбутні покоління не зазнали жаху війни, — йдеться в повідомленні.
Народився Андрій Рудак на мальовничій Надвірнянщині, в селі Парище, що на Прикарпатті. Як і всі хлопчаки, був ще тим бешкетником, але добрим та справедливим. Ходив до школи, допомагав батькам по господарству і мріяв бути вчителем. Та доля уже написана: чекав Андрійка Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат, в який вступив у 2012 році. У 2014-ому країну сколихнуло, і все, що мало цінність до дня початку війни — втратилося в одну мить. Андрій не міг дочекатися закінчення ліцею, адже рвався туди, до сильних та мужніх захисників. Твердості його рішенню додало виховання військового наставника, полковника запасу Віктора Шамрайова. Для Андрія він став другим батьком, писало 2021 року видання "Вільний голос".
— Власне, завдяки Віталію Івановичу я став тим, ким далеко в думках хотів стати, — захисником своєї землі, — розповідав Андрій Рудак. — Його настанови встелили мені дорогу на подальшу військову службу.
А війна тривала, і Андрій без жодних вагань вступив на військову службу за контрактом, у 109 гірсько-штурмовий батальйон.
Побратими Дмитро Коляда та Андрій Рудак — уже навічно в нашій пам'яті
— Перша моя ротація була свого роду воєнним навчанням, адже ті місяці виявилися більш-менш тихими та без втрат. Зате в голові зникла романтика, юнацький максималізм. Зрозумів, що найбільша цінність — це життя. Мені дали в підпорядкування взводний опорний пункт, а на додачу - три бойові машини. Тому з усіх військових навчань, те, чому нас вчили — виявилося доброю казкою. Адже не все так просто, як на карті. Реальність війни вражала своїми масштабами. Особливо під час другої ротації. Ми тільки прийняли позиції оборони, і у перші дні місяця нашого перебування в зоні ООС загинув побратим. Дядя Вітя… Я був в евакуаційній групі… Спершу ворог не давав можливості забрати тіло, було важко. Та і я був у легкому шоковому стані, робив все швидко та автоматично… Коли за два дні ми знову втратили побратима, на душі було тривожно й боляче. А за тиждень, в чорну п’ятницю, ми втратили ще чотирьох братів… А потім ще двох… Здавалося, що тоді ми загинули разом з ними. Мозок відмовлявся сприймати реальність, серце плакало, душа розривалася… Власне, тоді й зрозумів: війна в наших жилах — це на все життя, що ми не відступимо за будь-яких обставин, ми захищатимемо свою землю стільки, скільки потрібно буде. І це навіть не кредо, це реальність. Це ціна миру. Шкода, що у цивільному житті мало хто розуміє нас. І не розуміє того, що ворог дуже близько… Це найбільше болить у мирному житті…
