Лелека живе у старости села три роки. Птах живе у нього на господарці вже три роки, забувши про переліт у теплі краї. Лелека вимушено осів на місці, бо не може літати — втратив частину крила. На акації на подвір’ї Козаків — лелече гніздо. Цьогоріч там у пари вилупилися троє малюків. Бузько ходить під деревом, іноді підводить погляд на своїх крилатих родичів. Вилазить на підвищення над погребом неподалік і звідти, змахуючи крильми, опускається на землю. Це, на жаль, увесь політ птаха, інформують "Вікна" з посиланням на сайт "Нова".
«Ви так доглядаєте за Бузьком, що він вже й не захоче літати», — жартують діти Володимира Козака.
Лелече гніздо — серед цвіту акації
Уперше Бузько зимував у Плебанівці в 2020-ому році. Птах вилупився в гнізді на подвір’ї в родини Козаків, але отримав травму. Господар знайшов пораненого молодого птаха і виходив його. Бузько вижив і призвичаївся.
— Лелеки живуть у нас уже близько двадцяти років. Спершу мали гніздо на ясені, але дерево підгнило і впало, тож птахи побудували нове — на акації, — розповідає Володимир Матвійович. — Розквітне акація — лелеча родина, ніби в букеті! А Бузько ходить і ходить цілими днями. Літати не може, але має міцні ноги. Не пощастило йому — травмувався. Того року в гнізді було четверо малят. Трохи підросли, вчилися літати. Якось одне лелеча не повернулося. Я зажурився, подумав, що птах десь впав і загинув. Безпорадного пернатого можуть зажерти собаки. «Там лелеча поранене…» — прийшли через два дні стривожені односельці. Пташеня впало у садку в одних господарів. Мабуть, летіло з батьками в напрямку віадука, бо там можна знайти здобич — водяться ящірки, жаби. Проте лелеча ще не мало достатньо сил, знизило політ і зачепилося за дерево. Обірвало кінчик крила, втратило головні пір’їни, без яких не можливо здійматися.
Приніс я додому закривавлене пташеня. Промив рану, нагодував, пустив на город. Подвір’я обгороджене, тож для нього нема небезпеки. Так Бузько почав жити у нас. Я телефонував у різні організації, звертався до ветеринара, щоб допомогти птахові. Якби у нього був вивих чи зламане крило, то ще можна би якось полікувати й відновити. А без частини крила — складно.
Не знаю, який внутрішній світ лелек, що і як вони розуміють. Проте до Бузька не сідали його родичі. Спрацьовує закон природного відбору: виживає сильніший. Зрештою, лелеки не могли нічим зарадити Бузьку. Не піднесуть у гніздо, не будуть годувати. Йому тепер потрібна тільки допомога людини. Коли лелеки відлітали, то один із молодих затримався довше, ніби чекав на Бузька. Поранений птах зажурено заглядав догори, але не міг здійнятися.
Замість теплих країв — теплий хлів
Поки було тепло, Бузько жив на подвір’ї, а наблизились холоди — потребував прихистку. Володимир Матвійович облаштував затишне гніздо у хліві й подбав про обігрів. Лелеки — теплолюбні, зимують в Африці, долаючи десятки тисяч кілометрів. Бузько вимушено став домашнім.
— Останніми роками худобу вже не тримаю, тож хлів — вільний. Зробив для бузька імпровізоване гніздо на підвищенні, щоб птах рухався. Відгородив його територію від курей, аби не сварилися, — усміхається господар. — Прилаштував інфрачервону лампу — все, як у теплих краях. Перебути зиму в заперті для лелеки — то неволя, але по-іншому неможливо. На морозі птах не витримає. Коли взимку плюсова температура, то я трохи випускаю на вулицю. Бігає, махає крилами! Не знаю, як за зоологічними даними, але Бузько навіть до «мінус» п’ять градусів ще бадьоро почувається. Уже загартувався! Головне, аби крила не намокли під дощем чи мокрим снігом. У морози гріється біля лампи і чекає потепління. Блисне сонечко навесні — Бузько переселяється на вулицю. Прилітає його лелеча родина — заглядає. Лелеки не видають звуків, тільки клекочуть дзьобами. Вітаються! Бузько, вочевидь, самець, бо не несе яєць. Є така усмішка: треба пустити птаха: якщо пішов, то — він, якщо пішла, то — вона. Бузько пішов (усміхається, — авт.).
Мушу догледіти його до старості, бо птах після травми — безпорадний, не здобуде собі харчів, не захиститься. Бузько звик до мене. Іде на руки. Навіть годую його з рота (усміхається, — авт.). Довіра! Купую для нього рибу, куряче м’ясо. Лелеки ще люблять жаб, але де наберу таких делікатесів (усміхається, — авт.). Можливо, ловить на обійсті мишей, адже він — хижак. У Плебанівці є ще чотири лелечі гнізда. У посушливі роки птахам важко було роздобути харчі, то, бувало, навіть маленьких курчат крали. Після теплих країв лелеки повертаються у свої гнізда. У них дивовижна здатність пам’ятати геолокацію! Прилітають зграєю, тиждень-другий відпочивають біля водойм, а потім розлітаються по гніздах. При потребі — будують нові. Самка засиджує гніздо, а самець приносить гіллячки, траву, щоб підправити свою хатину. Лелеки щоденно вранці займаються будівництвом. Самка вигріває малят, захищає від сонця й дощу, прикриваючи крилами, ніби парасолькою. А самець приносить їжу. Коли лелечата підростають, двоє батьків приносять для них щось смачне. Цьогоріч у гнізді троє малят, торік теж така кількість була, а раніше вилуплювалось і по четверо. Цікаво, як велика лелеча родина визначає, хто поселиться після теплих країв у гнізді. Одного року я бачив, як птахи билися за оселю. Пара сіла у гніздо, самка знесла яйця. Та раптом прилетів інший лелека і хотів там поселитись. Викинув на землю яйця. Пара взялася захищатися. Коли чужий лелека летів, вони вчепилися дзьобами в його крила. Всі попадали. Чужак змушений був відступити. Самка ще висиділа тоді одне пташеня.
Птахи селятьcя у добрих господарів
Лелеки будують гнізда на подвір’ї в добрих господарів. Птахи відчувають, де їм раді, де їм буде комфортно. У родини Козаків — затишне обійстя. Володимир Матвійович — творча й широкогранна особистість.
— Приємно, коли навесні над хатою кружляють лелеки! Після зими чекаю на їх повернення, — з теплом розповідає Володимир Матвійович. — Коли впало перше гніздо, що було на ясені, то я трохи зажурився. Вирішив допомогти лелекам — розмістив на акації колесо від велосипеда без камери. Там птахи й збудували нове гніздо. Моя родина за ці десятиліття полюбила лелек. Щоправда, від початку війни я сам на господарці, сам споглядаю за пташиним життям. Дружина і донька — за кордоном, син мешкає у Києві, волонтерить для ЗСУ. Війна змінила життя… Нині всі зусилля мешканців нашого села спрямовані на підтримку захисників. Готують і печуть на фронт, передають речі першої необхідності. Гуртуємося для добрих справ. Мені довірили бути старостою, тож стараюся робити все можливе. Раніше я понад десять років був сільським головою у Плебанівці. А ще до того працював у різних сферах, зокрема, в культурі, яка близька мені до душі.
Після школи навчався на тракториста в Буданівському училищі. Потім пішов до армії. Більше десяти років працював у районній друкарні верстальником газети — вручну викладав кожну букву. Тоді застосовували стереотипи — монолітні пластини для багатотиражного друку. Це була важка й відповідальна праця. Сучасні технології дозволяють все робити на комп’ютері. Свого часу я також був директором районної кіновідеомережі, працював у будинку культури. Заочно здобув вищу освіту в Київській національній академії керівних кадрів культури і мистецтв України. У 2000-их роках допомагав організовувати концерти популярному гурту «Світозари». Моє захоплення — музика. Закінчив музичну школу, граю на бас-гітарі. Маю 25 років стажу весільного музики (усміхається, — авт.). В інтернеті є відео, як ми граємо на весіллі в Шманьківчиках на Чортківщині. Але від початку вторгнення росії мені не до музики, гітара сумує. Від проголошення Незалежності України вболіваю за наш народ. Певний період обіймав посаду голови районної організації «Народний рух України». В душі я — «чорноволівець». Мав можливість бачитися і спілкуватися з нашим лідером В’ячеславом Чорноволом. На жаль, він швидко відійшов… А міг би змінити хід історії. Можливо, все було б по-іншому. Хоча розуміємо, що в росії — ненаситні імперські амбіції. Українці борються за свою свободу століттями. Віримо в перемогу України. Дякуємо нашим захисникам за їхню відданість!
