"Після довгих старань, Фоці таки удалоси (при допомозі гострого ножя) витігнути засколобку із тулукової лабки" Видатний український педагог і дослідник Гуцульщини, Михайло Ломацький, тривалий час працював вчителем у високогірному гуцульському селі Голови, на Жаб’євщині. Дальше, після Другої світової війни, він проживав у Німеччині, де написав більше десяти цікавих книг про історію і культуру Гуцульщини та природу і екологію Гуцульського регіону Українських Карпат. У своїх книгах, які були написані на документальній основі, автор наводить цінні спостереження стосовно природної поведінки диких звірів, а також їх стосунків із місцевими жителями і пастухами тогочасної Жаб’євщини, повідомляють "Вікна" з посиланням на Національний природний парк "Верховинський".
Зокрема, в книзі Михайла Ломацького «Бескидом Зеленим, у три ряди садженим», Видавництво «Моно Пресс», Лондон, 1962 рік, 288 с., в повісті «Жєбунька», поміщено документальний опис рідкісної пригоди, під час якої ведмедиця із ведмежам, на горі Чивчин, запросила допомоги у прохожого гуцульського полонинника Фоки Максим’юка (Шумеєвого) із Ясенова Горішнього. Науковці запропонували природознавче відтворення цієї дуже цікавої пригодницької повісті.
Колись давно, ші из-за Австрії, мудрого гуцула-ґазду і світована, Фоку Максим’юка (Шумеєвого), шо жив у Їсенові Горішному, добре знали не тільки у цілому Жєб’ю. Його знала вся славна Гуцульщина, по обидва боки священної Гори, яку зараз Чорногорою звуть. Ще у молодому віці він любив подорожувати Гуцульськими Карпатами. Аби повидіти більше світа, він улюблений син-одинак у своїх батьків, що здавна тримали знамениту чорногірську полонину Ґропа, добровільно пішов служити до австрийського войська. Служив у самій Венеції, яка є унікальним містом на воді у Італії.
Славнозвісними полонинником та подорожуючим леґінем був той допитливий Фока. Де дновав, там не ночував, а де ночував — там не дновав. Кожного літа відвідував рідних горєн у всіх жєбївських селах та на високих полонинах. Навіть під час лютих зим навколишніми горами мандрувава, а не тільки свою худібку і овечьки годував. Він дуже часто ходив до гуцулів, що жили за Горою — Чорногорою… Гуцули добре знали, шо Фока ненавидів загребущих панів і чужих зайдів, що всякою неправдою лізли на нашу Верховинщину, та всіляко кривдили довірливих горєн.
Багатознаючий Фока Шумеїв любив повістувати цікаві історії про гуцульську старовіччину. Жєбивскі горєни любили його за те, шо він повістував їм мудрі історії про життя та господарство їх далеких предків, нагадував про те, що завжди варто пам’ятати. Влітку збиралися вони коло священної ватерки, шо яскраво горіла у стаї на високій чорногірській полонині Ґропа, а взимку – у просторій ґаздівській хаті із брамами у Ясенові Горішньому. Приходили старі поважні горєни-газди, сідали на широкі лавиці, вдивлялися у ясне полум’я смерекової чи їлової ватерки, шо горіла у великій глинобитній печі. Уважно слухали цікаві розповіді свого молодого леґіня-світована Фоки. Взаємною любов’ю за любов платили йому щедрі горєни.
Дуже глибоко помиляються тоти сторонські люде, котрі думают, шо гуцули Карпат – це приземлені гірські пастухи Зеленого Бескиду, що поза своїми горами, лісами і полонинами, нічого більше не видять і не знають. Що вони живуть тільки матеріальними турботами, лиш задовільняють свої тілесні потреби, ніби їхня душа дрімаї… Бог свідом й мудрі люди знають, що насправді, велика і благородна є гуцульська душа. В ній дорогі скарби синівської любові до священної Гори-Чорногори заховані… Цього навчила їх первозданна дика гірська природа рідних Карпатських гір та їх мудрі далекі предки.
Одного літа пішов Фока у полонину Танасенькову, що знаходиться на далекому Чівчині, на зустріч до свого славного побратима Танасія Уршеґи (Танасенька) із Їльців. Полонинські плаї від долини Чорної Ріки, на тоту прекрасну гору були довгими, стрімкими і каменистими. Йшов Фока все д’горі та д’горі. То йшов, то припочівав. Він мав із собою надійного кріса, міцну залізну бартку, а в широкому чересі мав пістолю і гострий ніж. Десь, уже під полониною на Чівчині, він раптом уздрів на плаю велику, моцну медведицу. Стала она – став і він, не йшов дальше. Знав він добре, шо медвідь не нападаї ніколи першим на людину. Хіба коли медвідь поранений, або, коли людина задражнит їго. Знав також, що коли людина зустріне медведицу, котра маї коло себе малих тулуків, то вона може напасти на людину. Бо кожда медведиця-мама дуже любить і охороняє своїх медвежєт. Она боїтси, аби людина не забрала її малих тулуків. Тому завжди і скрізь відважно боронить їх від людей. Все це добре знав мудрий Фока, тому стоєв на плаю і не йшов дальше.
Раптом медведиця сама підійшла до Фоки, що тримав у руках пістолю і ніж… Видно було, шо вона не збиралася кидатися на нього, бо йшла на штирьох лабах. Гуцули добре знають, що коли медвідь збирається кинутиси на людину, то спершу він стає на дві задні лаби, й аж потім може вдарити людину передними лабами.
Мудра ведмедиця подивилася Фоці просто у очі, а витак повернула головою в ту сторону, де росли молоді смерічьки. Вона гейби кликала його, щоб він зайшов у тоту гущавину – у тот чєгир. Фока зрозумів заклик медведиці, але ніяк не міг зрозуміти, чому він має туда зайти …
Дальше повільно пішла медведиця у смерековий чєгор, заклично обзираючись на Фоку. Він насторожено пішов за нею. Шо буде, то буде … Таким дивним чином, завела його медведиця в саму середину смерекової гущавини. Там він нарешті уздрів сумну картину: лежить малий тулук і стогне, ніби дитина плачі … Коли дальше наблизився Фока до того тулука, то аж тоді удививси, шо у него передна лабка дуже напухла. Видно було, шо у його лабку глибоко забиласи велика гостра шкабря. Весь цей час, мудра медведиця-мама тихо стоєла, ждала і уважно дивилася на них обох … Аж тепер Фока добре зрозумів, що йому траба робити!
Він зачєв дуже обережно витігати дерев’єну шкабрю із лабки тулука. Після довгих старань, Фоці таки удалоси (при допомозі гострого ножя) витігнути засколобку із тулукової лабки. На кінець, турботлива медведиця-мама підійшла до свого потерпілого тулука і зачєла лизати його поранену лабку. Витак вона стала навпроти доброго рятівника Фоки і вдячно подивилась на нього. У її очах виражалась безмежна вдячність.
На велику радість всім, врятований малий тулук спритно виліз Фоці на коліна й почав лизати його руки і лице. Отак файно набувавси відважний Фока із медведицею і її урятованим тулуком у смерековому чєгорі під Чівчіном. Але він мусів залишити їх, аби ще з-за видка, бути на високій Танасеньковій полонині. Вдячна медведиця, разом із своїм пострадалим тулуком, провели свого «лікаря» під саму полонину.
Після цієї рідкісної пригоди, мудрий гуцульський полонинник Фока Шумеїв всім своїм побратимам захоплено розказував про свою дивну зустріч із медведицею і тулуком під горою Чівчин. Мабуть, вона була найбільш пам’ятною пригодою у його численних подорожах Гуцульськими Карпатами.
"Таким чином, ми відтворили для читачів газети «Верховинські вісті», цікаве пригодницьке оповідання «Жєбунька», яке 60 років тому, написав у своїй книзі видатний український дослідник Гуцульщини, Михайло Ломацький. На завершення хочемо додати, що оригінальний примірник першого видання книги Михайла Ломацького "Бескидом Зеленим, у три ряди садженим", Видавництво "Моно Пресс", Лондон, 1962 рік, 288 с., нам подарував світлої пам’яті, відомий уродженець села Криворівні, Василь Потяк, який жив у Великій Британії", — йдеться в повідомленні.