Ця війна — це два світи, — Військовий капелан Роман Кострабій

Отець Роман Кострабій з Івано-Франківська висвятився на капелана у 1996 році. Відтоді він дбає про духовність воїнів. Нині Роман Кострабій — військовий капелан Національної гвардії України, який разом з іншими побратимами у складі одного з військових формувань боронить країну від агресії військових РФ. Нещодавно він отримав звання молодшого лейтенанта.
Переглядів: 787
Отець Роман Кострабій був на майдані у 2013 році.

Про те, як служить військовий капелан, про віру на війні та моральний дух військовослужбовців розповів  Роман Кострабій, інформують "Вікна" з посиланням на сайт "Суспільне"

Став військовим капеланом

— Я став ближчим до хлопців, до військових, бо я, як і вони, — у формі, маю ті ж права та обов'язки. Раніше, коли служив капеланом у цій військовій частині, де і зараз, я був цивільною людиною, службовцем, ходив у звичайному чи священицькому одязі. Хлопці дивилися на мене, як на цивільного, а тепер — бачать військового. Поряд з обов'язками по службі, як і до цього, проводжу літургії, сповідую, розмовляю з бійцями. Адже поліпшення морально-психологічного стану та соціальна допомога на фронті є дуже важливими.

Віра на війні

— У зону бойових дій я почав їздити ще до початку повномасштабного вторгнення РФ. На фронті бачив різне. Коли є місії, проводяться на парафіях, там — чотири речі: смерть, суд, небо і пекло. Про них ми говоримо суто теоретично, а там — це реальність. Що може бути після смерті? Суд, небо і пекло. Хлопці про ці речі задумуються, тому що вони не раз бачили, як їхні друзі гинуть, і бути стороннім глядачем тут не виходить.

Коли людина починає про це думати, тоді приходить віра. Віра — глибинна, віра у Бога. Був такий випадок: після першого бою прибігає військовий і каже:

— Отче, я молився.

— А як ти молився?

— Отче наш, Отче наш, Отче наш.

Повторювання цих двох слів для нього було глибшим, аніж він міг би перечитати цілий Псалтир чи інші молитви, бо це виходило з його душі, із серця. Дехто може жартувати, що він — атеїст. Але той, хто був на передовій, в окопі, вже мовчить. Вже не жартує з атеїзмом чи розумінням світу. Деколи може щось сказати, але ставиться набагато серйозніше до цих речей.

Страх смерті на війні присутній повсякчас. Перебороти це відчуття — довірити себе Богові. Боже, довіряю тобі своє майбутнє, своє життя віддаю у твої руки. Таке розуміння часто допомагає людині далі йти по життю. Особливо військовим, які виконують свої завдання на передовій, і знають, що, можливо, вони звідти не повернуться.

Капелан на фронті — це важкі емоції

— На війні емоційно дуже складно. Наприклад, якщо згадати Майдан, коли була перша спроба штурму з 10 на 11 грудня 2013 року. Завершилася та ніч, настав ранок і було таке відчуття спустошення. Я пішов до каплички, яка була на Майдані, — такий намет (потім він згорів), нікого там не було. Я став на коліна і кажу: "Боже, дякую тобі за те, що ти дав мені пережити цей день". Сльози текли, але я того не соромився.

Коли почалася війна у 2014 році, важких хвилин теж вистачало. Приміром, коли з нашої частини почали гинути хлопці. Тоді переповнювало відчуття безпорадності. У голові — молитва: "Господи, не допусти, щоб хлопці загинули, дозволь їм повернутися здоровими, живими додому". Однак, коли один день отримуєш сповіщення про смерть, другий, третій, четвертий... Тоді емоційно дуже важко. Треба було старатися, аби довезти героїв додому, до рідних гідно для того, щоб відбувся чин похорону. Але відчуття внутрішні — занадто важкі.

Великдень на фронті

— За час повномасштабного вторгнення РФ разом з хлопцями довелося побувати у найважчих умовах. На великодні свята група військових поїхала у Святогірськ (Донецька область — ред.) Це — курортне містечко, приблизно як у нас Яремче. Є багато різних закладів, кафе, чимало відпочивальників. Коли я там був у 2015 році, відвідував Святогірську лавру. Цьогоріч на Великдень приїхали туди, а там — руїни, побите все, заміноване... Ми там паски з хлопцями святили. Вони тому дуже раділи.

Побутові умови — на них вже не звертали увагу. Помитися, якщо є трилітрова пляшка води, це — вже велика радість. Коли ти можеш зранку випити каву, це — добре. Коли світло провели через генератор, коли до генератора під'єднали пральну машинку. Відсутність побуту, до якого ми звикли, є нормою для військових.

Якщо капелан-священник може допомогти гуманітаркою — це дуже добре. Якщо має почуття гумору — супер, хлопці можуть сміятися. Якщо він має певні фізичні здібності, наприклад, з парашута може стрибнути або ще щось — військові радіють. Поїхати на якійсь техніці — це теж сприймають радісно. Тож я намагаюся тримати себе "у формі": їду на роботу й звідти велосипедом. Стараюся ходити у гори, для того теж треба зусилля докладати. Намагаюся все робити, аби не бути тягарем для побратимів.

З воїном треба обережно розмовляти

— У цивільному житті є багато тем, на які з військовими не можна говорити. Переважно розмова починається з того, що хлопці говорять, розказують свої історії. Зачіпати болюче, те, що вони пережили, не рекомендую нікому. Можна просто підійти, щось пожартувати й тоді, якщо "відкриється" військовий, починати говорити.

Якщо людина — закрита, не тиснути, бо вони дуже зранені всередині, і ця зраненість — це те, що вони пережили. Вони ідуть нести мир в Україну, але одночасно можуть набрати до себе війни й ту війну нести додому, до своїх рідних. Наш обов'язок, щоб вона з них вийшла.

Місія капелана

— Вважаю, що місія капелана — бути поряд. Це — все, що потрібно. Хлопцям від того вже стає легше. Вони вважають: якщо є капелан, отже все нормально. Капелан собі молиться, він не буде брати до рук автомат, стріляти, він не буде робити багато інших речей. Але він є і вже стає легше, це — так, ніби частина рідного дому. Військові пам'ятають, про що ми говорили, молилися, спілкувалися чи пили каву. Вони відкриваються, бо хто для них капелан — це людина, якій можна розповісти, яка може порадити, яка не буде повчати. Для священника сповідь — це таємниця, яка є між Богом і тією людиною, тому довіряють.

Мені легше це сприймати, бо я пережив усе вже на Майдані у 2013 році. Коли людина перший раз переживає, вона отримує стрес, який може переусвідомити, попросити в Бога допомоги. Тоді їй набагато легше. Один капелан якось розповідав: "Я вирішив помолитися і зайшов у бліндаж. Аби зі мною в цей час не говорили, приліг на другому поверсі ліжка, заплющив очі й почав перебирати собі оті зернятка (вервицю — ред.) Молитва... І реакція військових: "Ти дивися, яка витримка. Тут стріляють, а він спить." Тобто така поведінка священника для військових вважається чеснотою.

Ікона під бронежилетом

— У військових є певні особисті речі, які вони завжди беруть зі собою. Це для них — своєрідний захист від обстрілів. Я зі собою брав ікону святої Варвари з мощами. Пригадую, у 2014 році, коли мені дали бронежилет, я вирішив, що ікону треба покласти в середину, аби вона не пошкодилася. Мене духовно мала берегти свята Варвара, а бронежилет мав захистити мене та ікону. Також намагаюся брати зі собою літургічний набір, щоб служити літургію, спальний мішок, аби не бути тягарем для хлопців, одяг військовий, щоб не відрізнятися, щоб не мати вигляду цивільної людини.

Філософія російсько-української війни

— Ця війна — це два світи. З одного боку — світ добра, свободи, демократії, християнства й любові. З іншого — світ темряви та рабства. В них — "цар-батюшка". Він так сказав, і люди — всі раби. У них були старовіри, які хрестилися двома пальцями. Три — це було більш значимо, але для них не зрозуміло. Багато з них відійшли від віри, стали в душі атеїстами. У нас — вільні люди. Люди, які роблять свій вибір. І ми нині стоїмо на межі зламу цих світів.

У християнстві є такий постулат: "пробачати своєму кривдникові". Коли людина просить пробачення, тоді, коли вона усвідомлює, пробачити їй набагато легше. Бо якщо хтось не хоче пробачати, думає, що буде робити так, як росіяни, то це — неправильно, це не по-християнському. Хтось скаже: як це пробачити їм за Бучу, за Ірпінь, за всі звірства, що були, за ті ракети, які ми маємо щодня... Але це — християнство.

Пробачати потрібно — то є спосіб життя, коли довірився Богові. Це є розуміння християнської святості. Якщо ми не будемо пробачати, то самі себе мучитимемо, знищуватимемо зсередини.

Один військовий прийшов і сказав:

— Мене всередині пече.

— Чому?

— Вбивав на війні.

Він знає, що вбивати — це не правильно, але щоб вижити... Там був рукопашний бій. Багато його друзів загинуло. І каже, що в нього пече. Що робити? Ну що робити — виплакати, вимолити, виговоритися. Не тримати в собі, бо якщо буде тримати образу, вона його роз’їдатиме.

Ми повинні захищати свою Вітчизну, своїх рідних, близьких і будемо це робити. Ми не маємо права опускати руки.