Доля сина сотенного УПА Андрія Стадника («Бистрого»)

Довідка. У Петранку о. Андрій Стадник прийшов після рукопокладання (1909 р.). Згідно з метричними книгами уже 10 жовтня того року о. Андрій Стадник як сотрудник за правом управителя вперше реєстрував народження. Перший шлюб у цьому селі давав 9 листопада 1909 р. Після смерті о. Порфирія Руденського (з грудня) він став адміністратором. Останній шлюб на парафії зафіксований ним у лютому 1911 р. А останнє хрещення петранківської дитини о. Андрій Стадник проводив 18 березня того ж року.

Андрій Стадник народився в Миколаєві або Роздолі (Львівщина) 24 квітня 1884 р. У 1909 р. закінчив Львівську духовну семінарію. Того ж року був висвячений у духовний сан. Був одружений на доньці отця Івана Козака, пароха села Підгірки, що коло Калуша, Олександрі. У їхній сім’ї було четверо дітей: Марія, 1910 р. н. (очевидно, народжена в Петранці), Ірина, 1912 р. н., Андрій, 1914 р. н. і Василь, 1917 р. н.

Дружина Андрія Стадника Сташка з сином Ярославом. Середина 1940-х рр. Фото з родинного архіву Марії Федорко

Після адміністрування в Петранці о. Андрій Стадник отримав парафію в Миколаєві Жидачівського повіту. Із початком Першої світової війни о. Андрія Стадника, як і багатьох інших священиків із Миколаївщини, австрійська влада інтернувала в концтаборі «Талергоф» за підозрою у симпатіях до Росії. Як пише дослідник Володимир Мороз, священник перебував там недовго. Родина о. Андрія Стадника, ймовірно, перед наступом царських військ була евакуйована, бо його син Андрій народився 12 грудня 1914 р. в селі Побук на Сколівщині.

Наступного року, коли Австро-Угорщина відновила контроль над більшою частиною Галичини, о. Андрій Стадник повернувся до Миколаєва. Із жовтня 1915 р. до травня 1918 р. він виконував обов’язки адміністратора парафії як сотрудник з правом управління. Під час Першої Світової війни згоріло кілька прицерковних будівель, у тому числі й будинок сотрудника.

Отець Андрій користувався повагою парафіян. Він брав активну участь у громадській діяльності, зокрема, і в часи існування ЗУНР. Невипадково ж через деякий час був ув’язнений поляками, які зайняли Миколаїв у травні 1919 р. Після виходу на волю після дев’ятимісячного ув’язнення у львівських «Бригідках» о. Андрій Стадник отримав посаду сотрудника у с. Завій на Калущині. Цим призначенням не був задоволений, оскільки душпастирював уже 11 років, а своєї парафії не мав. Під час Різдвяних свят 1921 р. о. Андрій застудився й тяжко захворів на запалення легенів. У ході дослідження ми зустріла дві дати його смерті: Володимир Мороз подає 5 лютого 1921 р., Дмитро Блажейовський — 3 лютого. Можливо, 3 лютого о. Андрій Стадник помер, а 5 лютого відбувся похорон. (Із книги: Мельник Д. Церква в Петранці: історія і сучасність. Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2017. – С. 110–111).

— У о. Андрія Стадника було четверо дітей, — розповідає п. Марія Федорко. — Один із них, Андрій, був у підпіллі. Мав псевдо «Бистрий» і «Чорт». Його дружина (кликали ми її Сташка) — то рідна сестра мого діда Михайла Пшончака, який був родом із Підгірок. Мій дід походив із польських мазурів, працював на саліні, мав дві хати: під лісом і коло греблі (коло центральної дороги. — Авт.). Через те, що її чоловік у підпіллі боровся проти «визволителів», Сташку виселили з сином Ярославом, 1939 р. н., на Сибір. По дорозі дідова сестра померла, а сина забрали в дитячий будинок.

Сотенний Андрій Стадник

Як відомо із досліджень істориків і краєзнавців (про А. Стадника писали львівський історик Володимир Мороз, івано-франківський історик і журналіст Зіновій Бойчук, місцеві дослідники-краєзнавці Микола Когут, Степан Лесів. — Авт.) Андрій Стадник народився 12 грудня 1914 року в селі Побук Сколівського повіту на Львівщині. Дитинство його проходило в с. Завій Калуського повіту, де батько був парохом. Після смерти батька в 1921 р. мати забрала чотирьох дітей і переїхала в с. Підгірки до свого батька – місцевого пароха о. Івана Козака. У Підгірках Андрій закінчив школу, а в Калуші — курси пекарів. Працював у пекарні Пакіса. У рідному селі своєї матері Андрій брав активну участь у роботі «Просвіти», грав у духовому оркестрі й співав у хорі. До речі, Підгірки донині славляться чоловічою хоровою капелою.

Андрій Стадник. Фото з фондів Краєзнавчого музею Калущини

У 1933–1937 роках Андрій Стадник служив у Польському війську біля Познані, отримав звання капрала. По закінченні служби повернувся до Підгірок і вступив до місцевого осередку ОУН. За однією із версій, у 1942 році його молодшого на два роки брата Василя німці забрали в Німеччину на примусові роботи. За іншою, перед початком Другої світової війни хлопець був мобілізований до польського війська. Потрапив у німецький полон. Після звільнення його направили на роботу в Гамбург (Німеччина). Там і залишився. Ще в 1970-х роках листувався з сестрою Марією, яка проживала в Підгірках. Андрія ж Стадника у 1942 році німці забрали в с. Ясень до баудінсту (Баудінст (нім. Baudienst — будівельна служба, в тогочасній українській термінології — Служба Праці) — напіввоєнізовані формування, створені у перебігу Другої світової війни (1942–1943) німецькою окупаційною владою в Галичині з українських юнаків для виконання різних примусових робіт). Там він протягом року працював на лісозаготівлі.

У 1943 році за завданням ОУН, тут же, в Ясені Андрій пішов на службу в поліцію. Після християнського свята Покрови того ж року разом із іншими поліцаями Ясеня допоміг прибулому відділу Української національної самооборони захопити тартак і гуральню, після чого разом зі зброєю пішов із повстанцями. Очолив боївку Служби Безпеки, яка контролювала район Ясеня й Перегінська. Влітку 1944 року був ройовим у вишкільній чоті «Богдана». У вересні того ж, 1944, року була заарештована його сестра Ірина, відома під псевдо «Рута». А 16 січня 1945-го — розстріляна. Статтю про діяльність і життєвий шлях Ірини Шлемко Володимир Мороза у 2016 р. публікувала місцева газета «Дзвони Підгір’я». А «Вікна» через рік – дослідження Зіновія Бойчука. Автор пише, що на допиті Ірина Шлемко дала такі свідчення про свого брата (правда, не відразу, бо під час слідства говорила дуже мало): «Через кілька місяців після окупації німцями Станіславщини Андрій вступив добровольцем на службу в українську допоміжну поліцію в Калуші, де пропрацював близько півтора року, а потім звільнився і повернувся в село Підгірки, де проживав. У квітні чи травні 1944 року зв’язався з оунівцями і пішов до них у ліс. Відтоді Андрій перебуває на нелегальному становищі і в лавах оунівців веде збройну боротьбу проти радянської влади. За цей час я бачила Андрія лише двічі: 28 серпня ц. р. у с. Грабівка і 30 вересня в с. Мислів того ж Калуського району».

У лютому 1945 року Андрій Стадник отримав завдання організувати сотню УПА під назвою «Бистриця». Два роки сотня проводила рейди Прикарпаттям і вела партизанську війну. Як стверджує М. Когут у статті «Сотенний», що опублікована у збірнику документів і матеріалів «Національно-визвольна боротьба УПА та підпілля ОУН на Калущині в 1944–1946 рр.», на Великдень 1945 року сотня перебувала у Підгірках, Мислові, Ріп’янці. Із бойових акцій сотні великим був бій із енкаведистами біля Ясеня, де загинуло чимало повстанців, серед яких Богдан Франко (пс. Дубок). До сотні нащадок Франкового роду приєднався у Підгірках. Загинув Андрій Стадник навесні 1947 року в бою проти більшовиків біля с. Луги на Рожнятівщині, прикриваючи з кількома стрільцями відхід сотні. За спогадами його сестри св. п. пані Марії, був поранений і, щоб не потрапити живим у руки ворогам, застрілився.

У жовтні 1997 року жителі села Луги на могилі п’яти повстанців встановили березовий хрест із написом: «Тут лежать герої, які полягли за волю України. Вічна їм слава». Досить активний і продуктивний у своїй праці краєзнавець із Рожнятівщини Олег Шкіль створив інтерактивну карту «Рожнятівщина. Слідами нескорених», де позначене це поховання.

Син Андрія Стадника говорив про Україну з Любов’ю і гордістю

За словами п. Марії Федорко, вона переписувалася з сином Андрія Стадника Ярославом і відсилала йому книги односельця краєзнавця Миколи Когута із серії «Герої не вмирають», де йдеться про його батька і де поміщена його світлина. Він дуже тішився, що батька і його побратимів по боротьбі за вільну Україну тепер вшановують як героїв – борців за вільну Україну. Як же ж родина дізналася, де знаходиться сирота Ярко, бо саме так його називають у Підгірках і досі? Із розмови з п. Марією дізналася, що дід її помер молодим, у 45 років. А баба Євдокія (з роду Рабарська, народжена в с. Блюдники коло Галича), скільки пам’ятає п. Марія, завжди шукала сина його сестри.

— Баба Доні всюди писала листи: в дитбудинки по цілому союзі, в Червоний Хрест…, — згадує жінка. — Певно дідо, оскільки сам помер рано, дав бабі таке завдання: знайти сироту.

Пані Марія пам’ятає (а вона була малою дитиною), що в родині говорили про смерть Сташки по дорозі і дитячий будинок. Микола Когут пише, що Сташку з сином відправили в Караганду у жовтні 1946 року, де через два місяці по прибуттю молода жінка померла, а сина виховали чужі люди. Як на мене, то ця версія правдоподібна, бо Ярослав виріс, хоч і російськомовним, але зі щирою любов’ю до України. Це уловлюю з розмов із п. Марією і про це читаю в листі його доньки від 05.03.2004 р.:

«…завжди про неї (Україну. — Авт.) [батько] говорив із такою Любов’ю й гордістю, це напевно передалося й мені...».

Не думаю, що таку Любов до України (а донька пише слово Любов саме з великої букви. – Авт.) йому прищепили в совєтських дитбудинках…

За словами п. Марії, Ярослав дався чути родині під час служби у морфлоті, тобто хлопець уже був повнолітнім. То було приблизно вкінці 1950-х років, бо в родинному архіві п. Марії є світлина, зроблена в Підгірках і датована 5 січня 1962 р. На світлині — Ярослав із дружиною Олександрою і донькою Ольгою. Тоді він вперше після виселення приїхав на батьківщину. Важливо: світлина свідчить про їхній приїзд на Різдвяні свята. Вивозили Ярослава семирічним хлопчиком, батька він пам’ятав добре. Знав і про його боротьбу, бо, як розповіла п. Марія Федорко, коли вперше приїхав у Підгірки, то поліз на під (горище) і шукав зброю, кажучи: «Може тато заховав».

Ярослав Стадник під час служби у морфлоті. Кінець 1950-х рр. Фото з родинного архіву Марії Федорко

Ярослав Стадник (крайній праворуч) із товаришами по службі. Кінець 1950-х рр. Фото з родинного архіву Марії Федорко

— А знайшов пачку банкнот. Такі великі паперові, — згадує той момент п. Марія. — Чи то були польські, чи австрійські — не пам’ятаю. Мені тоді було 12.

Пізніше Ярослав приїжджав сам.

— Купив вудки і я з ним ходила на Млинівку ловити рибу. Навіть зловила. То була глибина 3 м і ніколи ця ріка не затоплювала Підгірок, як тепер потерпаємо від, можна сказати, потічка, — акцентує жінка.

Коли приїжджав у Підгірки, то завжди відвідував свою тету Марію, батькову сестру.

Ярослав проживав у м. Актюбинськ (Казахстан). Працював у місцевому порту кранівником. Марія Федорко розповіла цікаву історію, яка вкотре підтверджує, наскільки цей світ тісний. У 1977 році двоюрідного брата п. Марії — Володимира Чолія з Підгірок — як другокурсника Івано-Франківського інституту нафти й газу направили в Актюбинськ на практику. Лиш вийшов із потяга, йде ранковим безлюдним містом, дивиться, а назустріч — Ярослав. «Ярку, то ти!?», — здивовано вигукнув. Обійнялися і, звичайно, після роботи зустрілися вдома в Ярослава.

У Ярослава Стадника і його дружини Олександри — двоє дітей: донька Ольга і син Сергій. Ольга донедавна відповідала на листи п. Марії Федорко. Саме від неї родина в Підгірках дізналася про раптову смерть Ярослава влітку 1999 року. Донька пише, що весь час просив її відвідати з ним Україну, а вона, як кожна мати, дружина, відкладала – через роботу, сім’ю… Тому дуже їй прикро, що не вибрала часу для такої важливої поїздки з батьком за його життя. Із цієї переписки я зрозуміла, що Ярослав у роки відновленої незалежности України в Підгірки не приїжджав.

Ярослав Стадник із дружиною Олександрою і донькою Ольгою. Підгірки, 5 січня 1962 р. Фото з родинного архіву Марії Федорко

«У мене мрія є побачитися з вами і привезти сина в Україну, так хотів батько, але не встиг. Ми влітку з ним збиралися, а тут його раптова смерть. Він ніби передчував. Весь час кликав мене поїхали, я все відкладала. Так і помер, не побачивши своєї України…», – пише донька Ольга до п. Марії в листі від 05.03.2004 р.

Із листа також розумію, що син борця за вільну Україну виховав своїх дітей у любові не лише до України, але й, що важливо, до Бога. Бо його донька, на завершення листа, вітаючи родичів із Підгірок з Великоднем, наголошує: «…хай Бог не залишає і нас, і вас і дай, Боже, нам побачитися й зустрітися» (переклад листа із російської – авторки. – Ред.). Із листів доньки Ярослава родина також дізналася, що її брат Сергій переїхав жити в Гамбург. Думаю, невипадково, адже саме в цьому німецькому місті проживав молодший брат Андрія Стадника Василь, тобто стрий Ярослава.

Не приїхала Ольга з сином відвідати Україну. Припинилася, на жаль, і переписка між родиною. Пані Марія каже, що вже не знає, як правильно адресувати листи, бо змінилася назва міста, можливо й вулиці. І Ольга не пише…

Дарія ОНИСЬКІВ,

наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка КЗ «Музейно-виставковий центр КМР»,

журналістка, краєзнавиця

Використані матеріали: Когут М. Герої не вмирають. Книга 2 (2002) і Книга 5 (2003); Когут М. Штрихи до біографії сотенного УПА Андрія Стадника («Бистрого») // Тимів І., Андрійчук Л., Малярчук О. Національно-визвольна боротьба УПА та підпілля ОУН на Калущині в 1944–1946 рр. Збірник документів і матеріалів (2022); Мельник Д. «Церква в Петранці: історія і сучасність» (2017); Мороз В. На слідстві Ірина Шлемко говорила дуже мало // Дзвони Підгір’я, 2016; Бойчук З. Розстрільна стаття для «зрадниці батьківщини» «Рути» // Вікна, 2017.