Військовослужбовицю підтримує думка про те, що свою землю ми відвоюємо. Фото: Діана Яців/Суспільне Івано-Франківськ Маріанна — родом із Калуша. До великої війни жінка працювала митним брокером. На початку вторгнення РФ в Україну на захист держави став її брат, пише "Суспільне".
"Мене з міської ради попросили допомогти з документами — організувати отримання волонтерської допомоги з-за кордону, бо почали масово їхати вантажі. І дуже багато волонтерки стало на кордоні. Я зранку до вечора консультувала. Тоді не вистачало бронежилетів, тепловізорів, дронів. Ми шукали це все. Те, що роздобули, намагалися відправити на фронт", — пригадує Маріанна Удод-Зомчак.
У квітні 2022 року жінка вирішила, що може допомагати не лише волонтерством, а й скласти присягу та вступити до лав тероборони.
"Не поспала дві ночі. Не знала, як сказати рідним. Вранці взяла паспорт і пішла до військкомату. Прийняла присягу і зрозуміла, що дороги назад немає", — розповідає Маріанна.
Чоловік військовослужбовиці не сприйняв її намір.
"Він не розмовляв зі мною два місяці. Це було моє рішення, я з ним не порадилася. Але я сказала синові, а він відповів: "Мамо, я б здивувався, якби тебе там не було". Він звик, що я завжди у вирі подій, обійняв мене і зрозумів", — каже жінка.
Не знала про рішення Маріанни служити і її матір, яка перебувала за кордоном.
Спершу військова служила в фінансовому відділі одного з батальйонів 102 бригади. У липні 2022 року Маріанна Удод-Зомчак виїхала в зону бойових дій разом зі своїм підрозділом. Вже в зоні бойових дій Маріанну перевали в логістичний відділ. Зараз вона — начальниця речового складу одного з батальйонів 102 бригади. Жінка видає військовим речі та заміняє пошкоджені. Її позивний — Волонтерка.
На фронті військовослужбовиця почала вести щоденник, який після перемоги планує видати як книгу.
Маріанна каже: на війні проходить певне переосмислення цінностей. Люди починають розуміти, наскільки цінні буденні радості мирного життя — випити горнятко еспресо чи поспати у тиші й відчути, що тобі та твоїм рідним нічого не загрожує.
Військова пригадує: під час прицільних російських обстрілів їй доводилося допомагати медикам батальйону. Того вечора в імпровізований медпункт привезли 13 поранених.
"Йшов масований обстріл, багато медиків поїхали на виїзд, а поранених привозили й привозили. Ми залишали свою роботу і йшли допомагати. Тоді було щось 12-13 поранених і лише двоє медиків. Вони "зашивалися". І тут привозять контуженого військовослужбовця. Ним трусить, він блідий, майже втрачає свідомість, каже: "Я другий, я другий раз". Затинається, хвилюється, руки трясуться, блює. Як виявилося потім, цей хлопчина був контужений, лежав у госпіталі. Тільки вийшов на позицію — і його вдруге контузило. Я спитала, як його звати, скільки йому років. Він каже: "Василь, 21 рік". І мене аж пересмикнуло та вкрило мурашками, тому що моєму сину теж 21 рік", — розповідає Маріанна.
Під час ще одного масованого обстрілу в медпункт її батальйону потрапив боєць чеченського батальйону імені Шейха Мансура Володимир Безрукий з Калуша.
"Медик витягнув кулю з військового. І виявилося, що цим пораненим був художник з Калуша. Він приїжджав на Запоріжжя, отримав поранення. Боєць подякував нашим медикам", — пригадує військовослужбовиця.
Найважчим на війні для Маріанни є втрачати людей.
"Завжди на війні найважче — втрачати. І видаляти номери зі свого телефона. Таких номерів багато. Поки хлопці тут, поки вони воюють, і коли віддають життя за Україну, не забувайте виходити і їх зустрічати. Розумію, що всі стомилися від війни, що у всіх там якісь справи, що похоронів може бути два-три на день. Але віддати шану, зупинитися на тих кілька хвилин, помолитися і стати на коліно перед загиблим героєм — це важливо, тому що ці люди віддали за нас життя", — говорить Маріанна Удод-Зомчак.
У складні моменти військовослужбовицю підтримує думка про те, що це — наша земля і ми її відвоюємо.
"Найперше, що я зроблю після війни, — відвідаю своє омріяне місце. Я поїду в Перу, в Мачу-Пікчу. Це — земля древніх інків, вона мене давно манила. А ще піду з рюкзачком і наметом в гори. Мабуть, десь на три дні. Разом з коліжанкою і моєю посестрою, з якою я тут воюю від початку. Це — моя Христинка, найсміливіша дівчинка на цій Землі", — каже молодша сержантка.
Детальніше — у статті ""Вдома мене чекають чоловік та син": історія військової 102 бригади Маріанни Удод-Зомчак з Івано-Франківщини" за посиланням.
