Василь Мельник — багаторічний провізор церкви с. Довге-Калуське, патріот рідної землі За участь і підтримку ОУН на долю родини Мельників випали важкі випробування. У лютому 1947 року влада вивезла на споцпоселення у виправно-трудові табори Сибіру сім’ї Андрія, Петра, Михайла Мельників. Із родини останнього походить Василь Мельник — багаторічний провізор церкви с. Довге-Калуське, патріот рідної землі.
У Станіславі сформовані зі спецпоселенців товарні поїзди направлялися в Архангельську область.
"Зігрівалися коло пічок-буржуйок, харчувалися тим, що вдалося забрати з дому. Від холоду люди хворіли, і якщо, не дай боже, хтось помирав, його конвоїри викидали з вагона, поховати померлих не було можливості", — так розповідала Марія Мельник, мати Василя (крім нього, у жінки було ще троє дітей — Анна, Микола, Теодозія).
"Дорогою життя і смерті" називав Василь Мельник ті важкі роки поневірянь.
Після приїзду їх розмістили в бараках, сформували бригади і наступного дня відправили на роботу. Від ранку до вечора доводилося працювати на лісоповалі. Годували спецпоселенців баландою зі змерзлої картоплі й цвілого гороху. Від непосильної праці та недоїдання там знайшов своє останнє пристанище батько Василя Михайло. Його мати Марія продовжувала працювати в лісі, обрубуючи гілля на повалених соснах і смереках. Робота була важкою, влітку дошкуляли комарі, а взимку — мороз, глибокий сніг. Диву даєшся, звідки в жінки, яку за невеликий зріст і тендітну статуру в селі прозивали Дрібонькою, бралося стільки сил, щоб виконувати таку важку роботу (по-вуличному її родину в Довгому так називають і досі).
Марія та Михайло Мельники
Тут Марія здружилася з учителькою Ксенією та її 16-річною сестрою, уродженками Галицького району. Ксенія мала авторитет у лісопункті. За те, що вміла постояти за себе й за інших перед начальством, її тут називали Галицька бунтарка.
Часто спецпоселенців возили машинами в місто на залізничну станцію, де вони завантажували у вагони заготовлений ліс, розвантажували будівельні, продовольчі матеріали для місцевого населення. Одного разу Ксенія розповіла Марії про те, що планує із сестрою втекти звідси, та зважилася втікати з ними. Жінки вдень сховалися у вагоні з лісом, і перегодя ешелон повіз їх у західному напрямку.
Без документів, без харчів вони опинилися на залізничному вокзалі, де себе назвали погорільцями, що добираються до родичів в Україну. Надзвичайно важкі дні довелося їм пережити. Ховаючись від пильних очей поліціянтів, долали сотні кілометрів пішки, їхали попутними машинами, підзаробляли по селах на прожиття і проїзд поїздом. Дібравшись до Вінниці, подруги розлучилися. Боячись переслідувань, Ксенія з сестрою вирішили їхати до родичів на Хмельниччину.
Минуло три місяці відтоді, як Марія з подругами покинула лісопункт в Архангельській області. Вона зійшла з поїзда на зупинці в Голині. Вирішила перечекати в родичів у Котятичах. Коли почало сутеніти, направилася додому через Чечву вбрід. Повноводна течія ріки знесла Марію в плесо. Із останніх сил, учепившись руками за вербове гілля, жінка вибралася на берег ріки і насилу добрела до рідної хати. Знесилена, відчинивши двері, вклякла на коліна, поцілувала поріг і подякувала Богу за порятунок. Довгий час не показувалася людям на очі, переживала, щоб знову не потрапити в руки енкаведистів.
Сім’я Василя Мельника проживала недалеко від лісового масиву між Довгим і Тужиловом. Часто повстанці навідувалися до їхньої хати. Ідея відродження суверенної держави захопила молодого енергійного юнака. Уже в зрілому віці згадував: "Як же я мріяв побачити Україну вільною!".
У 1944 році він вступає до лав повстанців, перебував у сотні, очолюваній Казимиром Яворським (псевдо Бей). Не раз доводилося вступати в сутички з більшовиками, які переслідували партизанів і підривали гранатами їхні схрони й бункери. Переходили з одного місця в інше лісом біля сіл Збора, Болохів до Тростянця і Слободи-Долинської. Були також у районі села Перегінське. З кожним днем доля повстанців ставала все важчою, багато з них опинилося в руках енкаведистів, інші були засуджені й несли покарання в сибірських тюрмах. Василеві Мельнику довелося деякий час переховуватися під чужим іменем у Сваричеві. Тільки після смерті Сталіна родині врешті дали спокій.
Згодом Василь приводить у невістки на свою господарку дружину Ганнусю із Тужилова з роду Смольських. Обидвоє працювали в колгоспі: вона в ланці, а він у будівельній бригаді, бригадиром якої став через якийсь час. Під його керівництвом будувалася всім відома трильня, де колгоспники в зимовий період цілодобово терли льон. Василь обслуговував обладнання, був і слюсарем, і електриком, і ковалем. Серед односельців користувався авторитетом. І до сьогодні у деяких жителів села в помешканнях функціонують вимурувані його руками печі, п’єци, кухні-циганки.
У 1966 році Василя обирають провізором нашої церкви. З цього часу почалося її відродження. Від дня освячення в 1916 року церква всередині не була розписана. Отож Василь активно почав шукати майстрів, які б виконали малярські роботи. У 1974 році пійлівський маляр Ярослав Ільків створив чудові настінні розписи, ікони, які донині тішать око прихожан.
У 1975 році Василь організовує електричне освітлення храму, ремонт дерев’яної огорожі довкола церковного подвір’я, інші роботи із благоустрою.
20 років вірою і правдою служив він церкві й громаді. Помер у 2002-му на 80 році життя. Добрим словом згадували Василя Мельника минулого року односельчани в день його 100-річчя.
На жаль, Бог не дарував йому дітей. Тож сьогодні на господарці Василя Мельника проживає племінник Володимир із сім’єю. Його церковну діяльність продовжують племінники Степан (заступник провізора) і Марія (скарбник церкви).
Пам’ятаймо і шануймо людей, що зробили значний внесок в історію нашого села, церкви, краю.
Василь Парцей,
с. Довге-Калуське
