Евакуйованих попаснян доля розкидала по всій країні. 15 хлопців і дівчат віком від 11 до 17 років і двоє дорослих супроводу добиралися на Прикарпаття з Дніпра, Києва, Ужгорода. Впродовж тижня попасняни відпочиватимуть, набиратимуться сил та заряджатимуться позитивними емоціями у Калуській громаді.
15-річний Ілля поділився, як війна прийшла у його рідне місто, в яких умовах довелося перебувати та як сім'я залишилася без домівки, інформують "Вікна" з посиланням на Службу в справах дітей Калуської міської ради
Хлопець каже, що війна прийшла в Попасну, коли йому було всього 6 років.
«Війна для нашого міста почалася ще влітку 2014 року, але я був маленький і нічого не памʼятаю тому, що ми з батьками виїжджали до Харкова, і повернулися додому аж наприкінці лютого 2015 року. Проте лінія розмежування проходила за 10 км від нашого міста», — розповідає Ілля.
Прокинувшись зранку 24 лютого одразу подзвонив мамі, яка сказала, що почалася війна. Хлопець був шокований від звістки. Тоді класний керівник сказала, що уроків більше не буде на невизначений час. Відтоді кожен день новини ставали все гіршими, доки не почали нескінченно обстрілювати Попасну.
Ілля пригадує найгірший день у своєму житті:
«Вночі з 2 березня на 3 березня 2022 року було дуже гучно, зранку, коли я чистив зуби, в багатоповерховий дім, де я мешкав, прилетіло 3 ракети. На щастя, ніхто не загинув, але з того моменту центр нашого міста обстрілювали 12 годин без зупинки. Водночас у нас зникли Інтернет, газ, світло, вода. Це напевно був найгірший день в моєму житті. Декілька годин ми сиділи вдома з батьками та не дуже знали, що робити, сподівалися, що цей жах закінчиться, але,на превеликий жаль, цього не відбулося».
Згодом хлопчик з мамою вирішив йти до бомбосховища, тому що іншого виходу не було. І хоча до нього було йти зовсім недалеко, та серце завмирало від того, що в будь-який момент може статися найгірше. Адже під під’їздом була вирва шириною в мікроавтобус та земля від вибуху була навіть на п’ятому поверсі. На щастя, Ілля з мамою дійшли до бомбосховища, але там не було й елементарних умов: ні їжі, ні туалету, ні води. Світло вмикали завдяки генератору, але тільки раз на годину. Перші 5 годин просидіти там було нормально, але бути вночі дуже важко, тому що хочеться спати, а крім сидінь нічого не було, тому я Ілля всю ніч не спав. Вже зранку з мамою пішов додому, адже більше не міг там знаходитися.
«Хоча вдома було холодно, не було світла, газу та води, але поспати можна», — розповідає гість Калуша.
Згодом виникла інша проблема — що поїсти? Тому що їжа була, але де її розігріти не було. Тому сім'я пішла до батьків друзів, які мешкали в приватному будинку, які розпалили багаття та приготували теплу їжу. Проте, на жаль, пізніше Ілля з мамою знову пішли до бомбосховища, де просиділи ще три дні. Саме тоді й остаточно втратили свій будинок. Коли вийшли на вулицю, побачили, що в їхню квартиру влучила ракета, тож вирішили виїжджати, бо залишатися вже не було сенсу, — пригадує 15-річний школяр.
Сім'я замешкала у Дніпрі, бо в Донецькій області залишатися боялися.
«Дуже хочеться вірити, що війна закінчиться незабаром і наше місто Попасна відбудується та буде таким же чудовим як воно і було», — каже Ілля.
