За тиждень в Калуші діти відвідали музеї, виставки, кінозал, міську бібліотеку, спортивно-оздоровчий комплекс Евакуйованих попаснян доля розкидала по всій країні. 15 хлопців і дівчат, віком від 11 до 17 років, і двоє вчителів добиралися на Прикарпаття з Дніпра, Києва, Ужгорода. Діти навчаються у ліцеях Попасної онлайн.
За тиждень в Калуші діти відвідали музеї, виставки, кінозал, міську бібліотеку, спортивно-оздоровчий комплекс.
«Вікна» завітали до дитячо-юнацької спортивної школи «Сокіл», де юні попасняни грали у баскетбол. Тут вдалося поспілкуватися з учнями Попаснянського ліцею №20 та його директоркою Оленою Терпелюк.
До повномасштабного вторгнення цей ліцей був одним з найбільш зразкових навчальних закладів. Тут були всі зручності: електричне опалення, спортивний майданчик з тренажерами. Подвір’я було викладене плиткою та освітлене ліхтарями на сонячних батареях. У кожному класі були телевізори, ноутбуки, принтери, інтерактивні дошки. Функціонували два комп’ютерних класи. Але з початком повномасштабного вторгнення кардинально все змінилося. 24 лютого 2022 року директорка поспішала на роботу, щоб сповістити всіх про початок війни. Вже 3 березня був перший приліт, а далі — методичні обстріли для знищення міста. Зараз будівля ліцею пошкоджена, але стіни ще стоять. І хоча колектив ліцею розкидало по різних куточках України, але всі вчителі та учні підтримують один одного.
Олена Терпелюк зізналася, що раніше була в Калуші, адже тут її донька складала Національний мультипредметний тест. Враження були настільки позитивними, що виникла ідея зібрати дітей із Попасної разом у Калуші. Тим паче, що до колективу доєдналася вчителька української мови з Калуського ліцею №1 Варвара Луканюк. Начальниця служби у справах дітей Леся Дзундза дізналася побажання щодо відпочинку. Тоді учні Попаснянського ліцею №20 під керівництвом Олени Терпелюк та вчительки історії Валентини Шуліки вирушили до Калуша. В педагогині на війні загинув чоловік. А два сини зараз боронять нашу державу.
«Коли ми зустрілися на вокзалі в Дніпрі, то перше, що було — це обійми. Було важко. Діти скучили за обіймами, їм не вистачало спілкування. Вони дуже хотіли потрапити до нашого навчального закладу. У нас завжди була атмосфера довіри і спілкування. Ми як сіли в потяг, то до 23.00 розмовляли з ними, бо їм хотілося висловити свої думки, бачення, мрії. Кожен говорив про те, що хотів би до школи сісти за свою парту і відчути доброту вчителів. Ми, до речі, часто на уроках обіймалися, говорили про мрії. Ми були як сім'я», — згадує Олена Григорівна.
15-річна Катерина Коломієць розповідає, що до її рідної Попасної війна прийшла в 2014 році. Тоді їй було всього 6 років. Але місто швидко звільнили.
«Спогади є. Я все пам'ятаю. Таке запам'ятовується на все життя», — з впевненістю каже Катя.
Дівчинка пам'ятає, як ще до повномасштабного вторгнення мало не загинула від рук окупантів. Ракета прилетіла неподалік будинку, де проживала її родина.
«З 2014 по 2022 теж були обстріли. Був момент, коли у 2017 році восени у наш сад прилетіла ракета. Пам'ятаю це наче вчора. Я була з бабусею і дідусем. Мама була на роботі. Я прийшла зі школи й сіла на кухні. Почала їсти. І в один момент все стало сіре, було багато пилу. Нам дуже пощастило, що ця ракета не розірвалася. Бабуся сказала піти у ванну, закрити вуха і відкрити рот, бо могла прилетіти ще одна ракета».
Ранок 24 лютого 2022 року почалося з новини мами про те, що рухаються колони танків. Тому краще зібрати речі й переміститися до підвалу. Ввечері того ж дня почалися вибухи. А в березні перебувати в місті було нестерпно. Родина постійно перебувала в підвалі. Згодом виявилося, що будинок Каті — єдиний на її вулиці, який вцілів від обстрілів. Тоді розуміли, що треба терміново евакуюватися. Допоміг в цьому рідний дядько. Коли виїжджали, людей у місті вже практично не було.
«Людей тоді майже людей не було. Коли ми їхали я не чула обстрілів. Єдине — молилася разом з братиком всі молитви, які знала, щоб цілою з родиною вибратися з міста Перша зупинка була в Бахмуті, в подруги бабусі. Потім — Дніпро, відтак Дніпро і Дніпровська область, де я живу і зараз», — пригадує гостя Калуша.
12-річна Ельвіра Ганієва покинула Попасну з першого дня повномасштабної війни. Було 15 хвилин, щоб все найважливіше зібрати у тривожну валізку. Дівчинка з сім'єю переїхала до Азербайджану, де має родину. Наразі проживає з батьками в Києві.
Хобі Ельвіри — малювання. З дитинства на кожне свято завжди малювала листівку. Попаснянка мріє стати журналісткою або суддею. А ще хоче намалювати всесвітньо відомий шедевр, яким би всі захоплювалися.
«Сумую за домом, за подружкою, за своїм рідним ліжечком», — зізналася Ельвіра.
Дівчинка задоволена поїздкою в Калуш. Каже, що місцеві жителі гостинні та з відкритими обіймами зустрічають гостей.
12-річна Вероніка Любименко проживає в Кременчуці. Юна попаснянка обожнює фотографувати та любить тварин. Має і власну собаку — йоркширського тер'єра, якого дуже любить і вважає своїм талісманом. Дівчинка навчила домашнього улюбленця понад 50 команд.
В Калуші Вероніці дуже подобалося. Зауважила доброту місцевих людей і позитивну енергетику. Дівчинка вірить в перемогу України та мріє стати кінологом або фотографинею.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
